Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про різне розуміння двомовності

8 грудня, 2007 - 00:00

Торік у Івано-Франківськ приїхала делегація з Луганська. Дуже їм сподобалося наше місто, особливо старі австрійські будинки. Та ще більше їх вразив той факт, що міські жителі у переважній більшості спілкуються українською мовою. І ось одного вечора луганчани вирішили мене «протестувати». «Як ставитеся до двомовності? - запитали. - От ми виступаємо за двомовність. А ви?».

«Я також за двомовність, як і багато галичан. Ви, напевно, хочете, щоб в Україні було дві мови - українська і російська? - уточнив я, щоправда, не називаючи їхнього юридичного статусу. - Так вони і зараз є, але першу довели до передінфарктного стану і якщо її зараз «не підлікувати», то потім може й реанімація не допоможе. Отож, я, як і багато хто з галичан, вітаємо ваше прагнення крім російської вивчити ще й українську. До речі, ми, галичани, вже щонайменше 62 роки вимушено двомовні, при цьому живучи на своїй етнічній території та у своїй державі».

«Ви нас невірно зрозуміли, - відповіли мені. - Ми за те, щоб кожен мешканець України міг самостійно вирішувати, яку з двох мов - українську чи російську - йому вчити й використовувати. А крім того, ми за державний статус російської мови».

«З ваших слів випливає, що хочете розділити Україну навпіл за мовною ознакою, - сказав я. - А чи доцільно мати дві державні мови за такої їхньої спорідненості, коли всі російськомовні без зусиль розуміють українську вже через тиждень перебування в україномовному середовищі, а навички усного мовлення при бажанні здобуваються за два-три місяці? Окрім того, я розумію двомовність в умовах України як уживання представниками національних меншин у місцях свого компактного проживання двох мов - рідної і державної української, де це вимагається за законом. Це європейський стандарт, коли національні меншини пристосовуються, вчать і вживають мову корінного населення, а в нашому випадку - мову корінної етнічної більшості».

«Ні, ви невірно тлумачите наші прагнення», - кажуть мої співрозмовники.

Тут на допомогу прийшов мій колега, пояснивши мені, що на думку знайомих луганчан потрібно узаконити другу державну мову - російську. Для чого? По-перше, щоб зробити так, аби, живучи в Україні, можна було б не знати української мови. По-друге, оскільки більшість російськомовного населення Півдня і Сходу України становлять зрусифіковані етнічні українці, то треба звести бар'єр, відмежувати їх від можливого процесу дерусифікації-українізації. А по-третє, будь-кому україномовному тоді будь- який російськомовний чиновник зможе сказати, що в нього своя державна мова. Отож на половині території (схід, південь) української мови не буде, натомість російська буде функціонувати по всій Україні. За таких обставин двомовними будуть галичани. Усе буде так, як було при Російській імперії та Радянському Союзі. А русифікація вже проводитиметься на законних підставах, бо скажуть, що це поширюється не якась там іноземна російська мова, а «своя», друга державна...

«Ну, в принципі, ви говорите правильно, але ж не можна так відверто...» - зауважили гості з Луганська. А мені стало ніяково. Бо починали ми говорити як громадяни однієї країни, а закінчили розмовою двох українців з представниками російської діаспори в Україні.

С. СТЕФАНКО, м. Івано-Франківськ
Газета: 
Рубрика: