(Відгук на виступ Василя Стуса «Маніфест прямої демократії» у №24 від 09 лютого цього року)
Мене вельми зацікавила тема виступу пана Стуса: адже хоч у нас і досить широка порівняно із радянським соціалізмом демократія, але можливо, що занадто багато демократії не буває. Звісно, якщо такий надлишок не спричиняє анархію, — у нашій історії це теж бувало. Тож спочатку забажалось розібратись у загальній позиції автора, задекларованій назвою його виступу. Про маніфест я давно не чув — починаючи та й закінчуючи твором К.Маркса «Маніфест Комуністичної партії» (до речі, його було уперше оприлюднено у лютому 1848 року — 160-річний ювілей!). А й дійсно, що воно таке — маніфест? Виявилось, що це, головним чином, урочисте звернення верховної влади до народу або ж писане звернення політичної партії (іншої організації) до своїх прихильників — того та іншого нам вистачає. Тож я і не знаю, чи варто використовувати це поняття у приватних виступах. З демократією ж нібито простіше: ми всі начулись, що то є влада народу. Але сам народ з цією владою впоратись не здатний і тому вимушений комусь делегувати свої права. Через це винесена у заголовок «пряма демократія» теж викликає зацікавленість читача. Та далі ми довідались лише про те, що «пряма демократія — це не примітивна форма демократії, а її вища форма» (зрозуміло?). От таким чином вдалось забезпечити зацікавленість читачів. Хоча, мабуть, тут доречною була б згадка афоризму У.Черчілля: демократія — це погана справа, та нічого кращого поки що вигадати не вдалось.
Спочатку пан Стус посилається на результати аналізу об’єктивних довгострокових процесів розвитку системи державного устрою України, які свідчать про вельми високий рівень нашої демократії. Я не історик соціальних процесів, тож можу взяти до уваги лише дві обставини. Першою є, мабуть, демократія Запорозької Січі, яка сконцентрована у «конституції» Пилипа Орлика. Та чи є саме це свідченням демократичних стосунків у тодішньому загальному (за межами Січі) українському середовищі?.. Головним же, на мою думку, є факт вимушеного існування нашого народу протягом кількох сторіч в умовах імперської окупації, коли про демократію й мови не могло бути. Особливо це стосується комуністичної влади: якщо за царського режиму опалі піддавались окремі особи, то після революції 1917 р. основним маніфестом більшовиків було «грабуй награбоване!». І йшлось тут не лише про матеріальні цінності, адже разом з ними був знищений найбільш економічно активний прошарок суспільства. Він почав відновлюватись лише після «перебудови» — звісно, в давно пройдених розвиненими демократіями умовах «дикого капіталізму». Та ж були знищені не тільки матеріальні, а й демократичні цінності революційного періоду — громадські та партійні організації; й не лише як такі, але у багатьох випадках разом із своїм персональним складом. Таким чином, український народ позбувся своєї соціально активної еліти. А ті, хто залишився, вимушені були пристосовуватись до вимог більшовицької партії, демократичні засади якої обмежувались «одобрямсом». Так, і вітчизняні політичні партії за своїми внутрішніми порядками («імперативний мандат») дуже схожі із КПРС за рівнем демократії, хоч остання і залучала до своїх лав значну частину населення. Але ж сучасна правляча еліта — це «радянські люди», тож чого від них чекати? Не зрозумілим залишилось для мене також твердження про консервативність двопартійної політичної системи: адже навіть дві партії краще за лише одну, а разом із двома правлячими партіями існують й інші їхні конкуренти.
Тож чомуто ми маємо сподіватись, що у прогнозованій перспективі «вплив простих виборців на діяльність державних структур в Україні буде набагато вищим, ніж у сусідніх країнах і геополітичних центрах». Цікаво, які країни і центри мав на увазі пан Стус і що йому дозволяє стверджувати: «теза про те, що народ сучасної України не готовий до демократії, абсолютно не витримує ніякої критики».
На заміну чинної структури загальнодержавного управління нам пропонується «новий центр державної влади — механізм здійснення прямої демократії громадян» за допомогою референдумів. Ми маємо вельми обмежений досвід використання такого механізму, який свідчить про його велику складність. Адже хтось має сформулювати політику, яку повинен узгодити народ, і (це головне!) сформулювати запитання. Наприклад, ось як може бути сформульоване запитання до народу: «Чи згодні ви з приєднанням України до НАТО — органу міжнародного убезпечення існування нашої держави (як є насправді) / агресивного військового блоку (як вважає пані Вітренко)?». Тобто яке запитання — така й відповідь... Важливий також порядок врахування можливого вето учасників — йдеться про заблокування значною меншістю населення ЄС Європейської конституції в умовах традиційної там демократії. Що ж до ступеневої структури державного управління, то вона у нас існує, і сучасний уряд обіцяє поступову його децентралізацію. Але обережно, бо можна дійти й до нового пам’ятника Катерині II.
То що ж ми могли б запропонувати наступним поколінням щодо розвитку демократії в Україні? Мені здається єдино розумним рішення — вивчення досвіду більш розвинених демократій, відхилення наявних там недоліків і пристосування до наших умов корисних досягнень. Адже це вже пройдений етап: «старше покоління поставило на нас свій життєвий дослід». Зараз настільки швидко — від покоління до покоління — змінюються соціально-економічні, культурні й політичні умови, що навряд чи ми можемо щось корисне запропонувати своїм нащадкам, хіба що: не копіюйте нас!
Ну, а головне в демократії — це можливість вибору. З цього нібито і почався інтелектуальний розвиток людства: Господь навчив добру наших пращурів і водночас створив їм альтернативу спокусою Сатани — тож і надав нам усім право вибору. На жаль, не завжди наш вибір буває раціональним, включаючи й політичний.
