Добре, що є такі мудрі патріоти — Лариса Івшина, Ігор Лосєв, Ігор Сюндюков. Честь і слава вам та мій особистий уклін за те, що робите. Чим далі від подій, то гучніше гепають у барабани різні українофоби, щоб використати чужу кров та звитягу собі на користь.
Я 1940 року народження. Усе моє життя пройшло серед справжніх ветеранів війни. Тих, що воювали на фронтах, гнили в окопах, терпіли «свій» та чужий глум над собою, побували в полоні, німецьких та радянських таборах. Вони недобрими словами згадували війну, і майже ніхто з них після війни не носив свої нагороди. Я бачив, як вони бідували — і нікого це не хвилювало. Скільки їх, безруких, безногих на милицях, з дерев’яними культями, сидячих на маленькій дощині, до якої приладнані маленькі коліщата, просили милостиню, точили ножі на базарах або чистили взуття перехожим. Навіть уславлений командир підводного човна Маринеско, що більше зробив для перемоги, ніж багато генералів разом узятих, — доживав віку, покинутий владою, у злиднях, а вся турбота за хворим героєм лягла на його добру дружину.
Скільки гідності (!) у словах цинічних фарисеїв («вболівальників» за ветеранів), коли і через 66 років по війні ще не всі з них забезпечені житлом.
1964 рік. Мене, молодого комуніста, недавно демобілізованого з лав армії сержанта, Рівненський міськком партії відправляє на роботу в міліцію. Я погодився. Приставили мене до досвідченого опера на стажування. Було літо. Ходили ми цілими днями в штатському серед гущі людей, вислідковували та ловили кишенькових злодіїв. Місто Рівне відзначало якесь радянське свято, ідемо ми з моїм шефом по вулиці, і ніде я не бачу жодного каліки-жебрака, хоча завше було їх багато. Питаю шефа, де ж це каліки, жебраки. Той відповідає: «Перед кожним святом увечері міліція їх завантажує в автобуси й вивозить десь на 50—70 км за місто і там вивантажує в полі. Поки вони дістануться назад, то вже і свято в місті пройде спокійно. І вони нікому не мозолять очі». За чиїм це рішенням так чинили, не знаю. До речі, другим секретарем Рівненського міськкому компартії був тоді Віталій Луценко, батько теперішнього арештанта Юрія Луценка. «Служив» я два тижні. Поки не надійшла мені команда отримати обмундирування та їхати на навчання до Львова.
1965 рік. Я працівник Рівненського міськкому комсомолу. Знову літо. Обком комсомолу організовує виїзд комсомольського активу області в Березнівський район, на місце спаленого німцями села. З мітингами, маршем зі смолоскипами, вечерею, ночівлею. Стоїмо ми, працівники міськкому, гуртом біля одного з довгих столів. Згодом підходить і стає неподалік нас зі своєю горілкою в склянці дядько середніх літ та й питає, що це за зборище такої кількості молоді. Пояснили. Він на те відповів: «От яка шана та тріскотня для загиблих, а нам, живим фронтовикам, — ні шани, ні дяки. Я всю війну пройшов, декілька разів поранений, дійшов до Берліна. А тепер нікому не потрібний, ніхто і слова доброго не скаже». Був він із сусіднього села. Після його слів нам уже й не до обіду було.
1971 рік. Зібралось нас семеро партпрацівників з Рівненської області в партійному санаторії в Пущі-Водиці. Найстарший і за віком, і за посадою — голова облпрофради Кравчук. Під час війни він був якимось командиром у партизанах. Якось він розповів про свою партизанщину: «Проходили ми загоном повз село пізно ввечері. І хтось від села пустив у наш бік декілька автоматних черг. На що ми розвернули гармату і дали декілька залпів по селу. Там вогонь, крик, лемент, горять розбиті хати». Питаю Кравчука: «По вас стріляв хтось один, а ви з гармати розстріляли село й зовсім безневинних людей. Де тут логіка?». На це той відповів: «Війна є війна. І хто тоді рахувався з людьми?».
1972 рік. Той же партсанаторій. У розмові за столом зав. кабінету політосвіти Краснодонського міськкому партії сказала: «Ми тепер уже добре знаємо про «Молоду гвардію» — що було зовсім не так, як це описав Фадєєв у своїй книжці. Але вже на цій неправді виросло не одне покоління молоді й немає потреби щось змінювати». Комуністи й тепер експлуатують ту неправду.
Коли настала незалежність, з Америки до України приїхав Стехів. На сторінках «Вечірнього Києва» він розповів, як під час війни його, члена ОУН, провід послав на Донбас для створення боївок, які він і організував у Краснодоні. Знати про це не хочуть.
1985 рік. Перебудова. Лежу в лікарні, на сусіднє ліжко кладуть дебелого, здоровенного мужика. Він багато розповідає про війну. Якось запитую його: «Були молоді солдати, а були й старі, одні були високі, а інші зовсім маленького зросту. А коли показують у кіно, то всі так гарненько шеренгою біжать в атаку. То чи могло так бути насправді?» Якось кисло він посміхнувся і сказав: «Перед боєм у кожну частину прибував взвод спецпризначення. Вони бігли позаду тих, хто йшов в атаку, і всіх, хто відставав від шеренги, розстрілювали. Така в них була робота». Він не дуже крився, що саме він виконував таку роботу.
Так я вперше побачив живого ката. А скільки їх тепер, таких ветеранів?
Як історик за освітою, я не знаю ще країни (крім комуністичної Кампучії та комуністичного Китаю), де б влада так зневажала свій народ і так звіряче ставилася до нього.
