Нині в Україні запроваджується територіальна реформа, яка передбачає укрупнення місцевих громад і делегування їм більших повноважень разом з відповідальністю. Відомо, що треть нашого населення проживає в сільській місцевості. Укрупнення громад має здійснюватись саме там. Задум, на перший погляд, хороший, оскільки передбачається в такий спосіб вдихнути життя в наші сільські громади, а точніше — в українські села, які на очах вимирають. Але з огляду на дискусію, яка розгортається з дедалі більшою гостротою в українському суспільстві навколо цієї реформи, необхідно застерегти, що без демонополізації в аграрному секторі економіки та без повернення землі сільським мешканцям українські села не відродяться і не розквітнуть. Щоб не бути голослівним, запрошую до короткого аналітичного огляду офіційної статистики, яка подається в державних статистичних щорічниках.
Порівнявши статистичні дані за 1991 і 2013 роки, бачимо сумну динаміку, що вказує на примарне майбутнє сільських соціумів у місцевості, яка деградує через суспільну незатребуваність її мешканців. Незважаючи на те що сільське населення України за цей період скоротилось із 16,8 до млн мешканців, кількість працездатного населення залишилася незмінною — 8,4 млн людей. При цьому скорочення кількості населення відбувається з прискоренням. Так, із 1991-го до 2003 року воно скоротилось на 0,9 млн, а з 2002-го до 2014 року — на 1,8 млн мешканців. А рівень суспільної затребуваності працездатного населення зменшується катастрофічно випереджальними темпами щодо темпів скорочення сільського населення. 1990 року ще не було безробіття, і з восьми мільйонів працездатного населення п’ять мільйонів було задіяно в сільському господарстві, а три мільйони — на підприємствах місцевої промисловості, яка на той час була доволі розвинутою, а також у місцевих бюджетних установах державних структур, освіти, охорони здоров’я тощо, тоді як певна частина мешканців із приміських зон сільської місцевості їздила на роботу в міста. Не так давно, 2013 року, середньорічна кількість найманих працівників у сільському господарстві України становила 0,571 млн проти 4,943 млн станом на 1 січня 1991 року.
Місцева промисловість за вказаний період реально знищена. Приблизно те ж саме відбулося з промисловими підприємствами в містах, куди їздили на роботу мешканці з приміських зон сільської місцевості. Адекватної диверсифікації як альтернативи тотальному вивільненню робочих рук із сільського господарства й зі знищених промислових підприємств за цей період по суті не відбулося. А мала би відбутись, якби за роки державної незалежності здійснювалась компетентна державна регуляторна політика, яка б захистила своїх громадян від розгулу дикого капіталізму. Наприклад, у Китаї створюються ж робочі місця не для декількох, а для сотень мільйонів китайців, які залучаються до виробництва широкого асортименту товарів, одним із ринків збуту яких стала Україна. Власне, торгівля, причому зазвичай імпортними товарами, є тією економічною сферою, яка суттєво розширила свою діяльність і надала додаткові робочі місця. Таке пожвавлення та розвиток торговельної сфери в Україні сприяє зарубіжним товаровиробникам, які за рахунок цього мають можливості давати роботу своїм співвітчизникам і збільшувати свій внутрішній валовий продукт.
А наша вітчизняна статистика вуалює реальне безробіття, запобігаючи до казуїстики. Так у сільській місцевості не вважаються безробітними працездатні громадяни, які обробляють архаїчними способами свої присадибні ділянки, оскільки вони відлучені від своїх земельних паїв. За визначенням статистики, в таких домогосподарствах зайнято 2,3 млн осіб. До того ж, офіційна статистика не вважає безробітними осіб працездатного віку, які належать до категорії так званого економічно неактивного населення. Окрім студентів денної форми навчання, до цієї категорії належать особи працездатного віку, які зневірилися знайти роботу або вважають, що для них немає відповідної роботи, чи не знають, де і як її знайти, а також інші особи, які не мають необхідності в працевлаштуванні. У цілому до цієї категорії, згідно зі статистикою, належить 2,2 млн мешканців сільської місцевості.
Люди і земля — це нерозривне ціле села та сільської місцевості. Адже йдеться саме про людей сільської місцевості. Також тут варто навести певну статистику, яка засвідчує реальне відчуження від землі мешканців сільської місцевості, що за тотального безробіття в цій місцевості робить їх не потрібними не лише землі, на якій вони живуть, а й суспільству, до якого вони належать. Це в західноєвропейських країнах з їхньою розвинутою інфраструктурою та рівнем добробуту громадян мешканець сільської місцевості може їздити на роботу за 100 чи навіть 200 км від свого помешкання. А як далеко може дістатися до альтернативного місця роботи безробітний український селянин за допомогою свого місцевого «автобану» гужовим транспортом, чи велосипедом, чи, зазвичай, пішки?
А наша статистика зараховує таких селян до категорії економічно неактивного населення, оскільки їм, щоб стати економічно активними, необхідно регулярно їздити в райцентр і постійно оббивати пороги служби зайнятості, яка має справно фіксувати, що в них не згасло бажання знайти для себе роботу. А доки державні служби в такий віртуальний спосіб поліпшують показники зайнятості сільського населення, це населення дискваліфікується, десоціалізується, люмпенізує й деградує. Адже через відлучення селян від землі підрубано під самий корінь віковічний соціальний ритм сільських громад. І все це — результат діяльності власних співвітчизників, як наслідок некомпетентної державної аграрної політики, яка здійснювалася вже в начебто незалежній Україні.
І як підсумок — деяка офіційна статистика про перерозподіл української землі між суб’єктами господарювання та користування нею, яка засвідчує зроблене вище твердження. Станом на 1 січня 2014 року сільськогосподарські угіддя України були розподілені між 47 475 сільськогосподарськими підприємствами, починаючи з площі до 5 га і завершуючи площами одного підприємства понад 10 000 га. Із цієї загальної кількості 68% підприємств здійснювали своє господарювання на менш як 5% площі сільськогосподарських угідь, а 1,2% підприємств розгорнули свою господарську діяльність на 31% загальної площі сільгоспугідь України. До цих 1,2% належить 0,3% загальної кількості сільгосппідприємств, які господарювали на 15,9% угідь усієї країни, маючи розподілену за кожним окремим підприємством площу угідь понад 10 000 га. В абсолютних величинах ця статистика виглядає таким чином: 26 865 сільськогосподарських підприємств господарювали на 0,624 млн га сільгоспугідь із середньою площею одного підприємства близько 23 га, а 178 аграрних компаній вирощували свої врожаї на 3466,2 млн га сільгоспугідь із середньою площею одного суб’єкта господарювання 19 473 га. Останніх суб’єктів, за величиною їхніх землеволодінь, є всі підстави називати латифундіями. Як бачимо, на вітчизняних теренах середня площа розподілених між ними земельних володінь у 847 разів більша від середньої площі більшості сільгосппідприємств, які діють в Україні.
Про які рівні можливості й цивілізовану конкуренцію між суб’єктами господарювання в аграрному секторі економіки можна вести мову, коли його монополізували. І чи можна за таких умов розраховувати на розбудову і процвітання сільських громад, хай би як їх реформували. Цілком очевидно, що українські селяни виявились жертвами недалекоглядної державної аграрної політики, суб’єкти якої одержимі приватною окопно-пакувальною свідомістю й керувалися при цьому ховрашиним світоглядом. А коли на суспільній ниві орудують популяції ховрахів, годі очікувати на врожай, оскільки його заздалегідь трощать на корені й розтаскують у персональні нори.
