Українську історію, говорили класики, неможливо читати без заспокійливих засобів, тому що це — постійна круговерть знищення або й самознищення. Але що вони сказали би тепер, коли вже в ХХ ст. український народ втратив ще десь більше 20-ти млн. жертв голодоморів і війн? Який ще народ може похвалитися такою сумною статистикою? І чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українському минулому і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві — постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, невміння захищати свої інтереси, знищена і зруйнована українська культура, народні пісні, які завжди починаються з крику болю «Ой!», а потім — постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, — з цього приводу сказано вже багато і можна сказати навіть ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і України. Вони переслідують свої цілі, бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них — принизити українця і переконати його в тому, що його зовсім не існує, або що йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим — страхом перед тим, щоб, не дай Бог, не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам ще одного приводу до такого ставлення до себе — так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми заледве не породили вже зовсім недавно… а потім так і стається, що українці залишаються все життя слабкими і переляканими і все життя моляться на свого вибраного кумира, боячись покритикувати його або виправити свої власні недоліки…
31 жовтня 2004 року, тепер вже майже півторa року тому, в Україні відбулися президентські вибори. Точніше — лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори одразу почали викликати дещо тривожні і змішані почуття: здавалося незрозумілим, що треба робити далі, і найгірше — саме тоді і проявився той розкол України, про який ми не перестаємо говорити ще й досі. Але мова тепер вже не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він штучно створювався існуючою на той момент владою, якій він був просто вигідний. А на практиці все дещо інакше: північні райони Тернопільської області, які історично належать до Волині, Рівненська та Волинська області, та й вся Волинь, яка географічно розташована на заході України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, розміщені далі на схід, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила новий, більш природній розподіл — саме той, що склався історично, але який ще ніколи досі не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох далеко не основних кандидатів в президенти ще перед першим туром виборів. Один з них заговорив про якийсь «Слов'янський Союз», що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років — конкретна цифра не має значення, бо все- одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам телеведучий теж зацікавився: «А й справді, звідки Ви взяли саме таку дату?» Виявилося — від якогось там з'їзду слов'ян. Звичайно, це смішно — від нього рахувати історію слов'янського руху, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років, і коли самe слов'янство існувало очевидно ще і до того. Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників, — кияни не розуміли, чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики й досі точно не знають, чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову — 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності — зруйнована Запорізька Січ. І на ці — тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який все ще існує і який обов'язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно, злагоджено і збудувати стабільну, сильну державу.
Тобто, за великим рахунком, зараз ми отримали ніби три України. Одна — Західна плюс Центральна, друга — Південно-Східна, Україна Катерини II, і третя — це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України та іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно Південно-Східної України все зрозуміло: треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності, не принижуючи людей, які там живуть, — і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти численної армії НКВС боролася одна тільки Західна Україна, і нічого — тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все одно стоїть зовсім окремо. Річ у тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом, буквально навіть за останніх 50—100 років. В них немає навіть тієї історичної пам'яті, що у всіх «південно-східних», в них є тільки місцевий патріотизм. І, можливо, навіть якась цілком обґрунтована образа на владу чи на державу — бо в свій час вони чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер залишилися ніби на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чи не одними «бандитами». Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони, може, більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі в моральному плані. І навіть більше того: найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з Західної України. А який був вибір в молоді Західної України після війни, в 50 – х, 60-х роках минулого століття, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра «бандерівця»? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому, і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до «западенців» можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери найпримітивнішого психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги.
Тому таке питання: «Що робити з Донбасом?», яке тепер стоїть зовсім окремо, — велике і складне, але нічого страшного в ньому нема. Варіантів його розв'язання може бути декілька. 1). На Галичині популярна думка, що Донбас треба відпустити на всі чотири сторони — хай йде, куди хоче. Тим більше, що йти йому особливо без України і нема куди, бо в Росії донеччанин вже не буде ніким особливим, а просто розчиниться в загальній масі рядових громадян великої країни. 2). Залишити все так, як є — можливо з часом все якось вирішиться, хоча тоді ми ще довго будемо мати проблеми з окремими партіями. 3). Навести порядок, хоч ніхто толком так і не знає, як саме це зробити. 4). Погодитися на автономію Донбасу чи федералізацію України — хоч це є досить небезпечним для загальної стабільності в Україні, і я думаю, що в цілому всі це чудово розуміють. 5). Інше.
І ось про це «інше» і варто поговорити. Вся ця проблема досить сильно штучно роздута, але вона існує. І цей поділ, хоч і виник штучно, несе в собі великий потенціал розвитку. Звичайно донеччанам образливо, що вони в свій час пережили ще важчі економічно часи, ніж вся Україна — і вони, може, й справді останніми роками відчули якесь економічне зростання. Звичайно, вони бояться змін і закриття шахт так само, як і втрати якихось соціальних гарантій, що асоціювалися в них з радянською владою, Радянським Союзом чи з українською компартією. Але річ тут навіть не в цьому, а в тому, на що ми вже звертали увагу — що вся ця Південно- Східна Україна на чолі з Донбасом, яка голосувала за Януковича, майже не має своєї історії і заселена в основному зовсім недавно. Тому вони всі ще надто молоді, в них немає історичної пам'яті і зараз вони просто дещо дезорієнтовані. Але з іншого боку — це саме той кадровий потенціал, який може стати золотим резервом всієї України і якого вона зараз так сильно потребує. Тому їм треба допомогти і підтримати їх. А з іншого боку — вся Велика Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності — саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому ще й досі в піснях дорослі українські мужики тужать за мамою і тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно- східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров'ю, яка може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж, в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на Волині, — їхня генетична пам'ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління тому, приїжджали на ці землі, щоб розпочати нове життя, і вони ще пам'ятають це по їхніх розповідях. І саме це потрібно тепер всій Україні — заново, по суті на новому, хоч і старому місці, розпочинати нове життя. Хоча, звичайно, як саме це зробити і як це використати, ще доведеться подумати. Безперечним є те, що з часом треба буде реорганізовувати Донбас, а може, навіть і створити умови для міграції населення звідти, з тих покинутих шахтарських містечок, де тепер вже просто неможливо жити — наприклад, у малозаселені райони півдня України. Можливо тут треба буде використати щось з радянського досвіду — якусь систему пільг, направлень чи програми освоєння нових земель, можливо навіть з наданням житла. В усякому разі той процес, який розпочався ще за Януковича, — що донецькі почали поширюватися і «розповзатися» по всій Україні, — і справді має під собою реальні причини. Донецьким треба дати їхній шанс нормального розвитку, можливо, навіть з якоюсь привілейованістю в навчанні, освіті, розподілі на роботу чи в сферу державного будівництва. Це наша «молода Україна» — саме та, яка і може дати новий імпульс розвитку для всієї країни.
