9 Травня на Марсовому полі я познайомився з молодими донеччанами, які приїхали до Львова... на розвідку. Сказали, що коли вдасться знайти роботу, то куплять хоч старенький будинок у селі, тільки б не повертатися туди, де викрадають і вбивають українських активістів, де сепаратисти і кримінальники відчувають себе повновладними господарями регіону. У Львові Славкові та Любі (прізвища просили не вказувати, аби не зашкодити родичам) дуже подобається — місто й без того гарне, а тепер у травні — це просто рай!
• Потім ми звернули увагу на приємну російськомовну жінку середніх років, яка давала інтерв’ю телевізійникам. Вона говорила журналістам про те, що ніхто її, росіянку, у Львові не ображає — більше того, вона дружить... з українськими націоналістами. Зокрема з колишньою підпільницею, зв’язковою Романа Шухевича Дарією Гусяк. Звичайно, це заспокоїло гостей Львова, які слухали розповідь. Приємно здивованими були й мої донецькі друзі. Вони чимало чули про головнокомандуючого УПА генерала Шухевича, та й зв’язкову Дарку Гусяк пам’ятають по фільму «Нескорений».
• Висловили бажання познайомитися з нею. Я подумав, що це й справді була б символічна зустріч людей трьох поколінь: підпільниця, яка не так давно відзначила своє 90-ліття, донька російського солдата, який визволяв Україну, і молоде подружжя з Донбасу. Поспілкувався з Регіною Іванівною (так звали комунікабельну російськомовну львів’янку), і вона погодилася: це справді була б цікава зустріч.
...І ось ми в квартирі Дарії Гусяк. Господиня радо зустрічає донеччан. Видно, що вона в курсі останніх подій. На кілька хвилин відлучається на кухню, щоб пригостити нас чаєм. А коли повертається, то багато розпитує про ситуацію на Донбасі. Розуміє, що місцеві лідери навряд чи зможуть змінити життя шахтарського краю. Бо все там дуже корумповано, а жити по-іншому народ не звик. І більшість людей не розуміє, що саме Майдан подарував їм кращі перспективи. Але ж для цього треба слухати Київ, а не кремлівських ляльководів. Висловила своє невдоволення позицією донецьких сепаратистів:
— Чула, що вони не хочуть платити податки в Київ, але переконані, що саме Київ повинен вкладати великі гроші в реконструкції шахт. Де ж тут логіка? Хочете бути самостійними, то будьте самостійними в усьому!
• Потім ми довго говорили про міжнаціональні стосунки. Колишня підпільниця висловила свій погляд щодо негативної ролі російського шовінізму, Регіна Іванівна намагається трішки згладити гострі кути, доводить, що українці і росіяни зовсім не приречені на ворожнечу:
— Мій батько, Іван Морозов, родом із Горьківщини. Тепер місто Горький знову стало Нижнім Новгородом. Він звільняв Україну від гітлерівців, а після завершення війни жив у Львові до 1947 року. Хоч був учителем російської мови, але зацікавився й українською культурою, привіз додому чимало українських книжок. Читав мені, зокрема й твори Івана Франка мовою оригіналу. Може, тому я Франка люблю навіть більше, ніж Шевченка... А ще у нас були твори Солженіцина. Тому і батько, і я трохи критично ставилися до радянської влади.
• Говорила жінка довго, переповім лише основне. До Львова Регіну забрав чоловік-українець. Родичі спочатку боялися відпускати в «столицю бандерівців», але батько заспокоїв: «С твоим характером, дочка, ты нигде не пропадешь. Там тоже хорошие люди есть...» Слова батька, який трохи знав Галичину, виявилися пророчими. Тепер у Регіни Іванівни четверо дітей. Усі вони люблять Україну. Один син займався бойовим гопаком, другий співав у дитячому хорі «Дударик», третій закінчив Львівську політехніку. І старша донька Катруся, яка народилася в Росії, також цілком інтегрована у львівське життя. Та й чи могло бути по-іншому? Пані Регіна вважає, що багато залежить від позиції самих українців:
— Коли їздила в Росію, щоб провідати свою рідню, то неодноразово була свідком українських національних «комплексів». Поки заробітчани їдуть Чернігівщиною, то розмовляють рідною мовою. А під’їжджаючи до кордону, збирають усе, що було на столах, пакують речі, напружуються і... переходять на російську мову. Я й казала не раз: хлопці, що з вами сталося? Чого злякалися? Чому засоромилися? І сама переходжу на українську, щоб якось їх підтримати, але це не завжди допомагає. А могли б якось дипломатично (як я у Львові) зберігати своє національне «Я», не ображаючи того народу, на територію якого в’їжджаєш. А ще я сказала б так: якщо вже є незалежна Україна, то її громадяни повинні рівнятися на все краще, а не на гірше. І треба навчитися пропагувати своє. Тоді й національні меншини шануватимуть усе українське.
• Дарія Гусяк висловлює свою думку. Мовляв, певний відсоток толерантних росіян зовсім не гарантує безпеки українцям, які проживають у Росії. Адже, щоб отруїти життя, достатньо й невеликої кількості шовіністів. Молоді донеччани уважно слухають. Вони симпатизують як росіянці, так і українці. Російська культура їм дуже близька, але й легендарна підпільниця, яку досі знали лише за фільмом «Нескорений», схоже, має рацію. Ідеологія — річ далеко не другорядна. Славко висловлює свою думку:
— Директор нашої школи був ідейним комуністом, і він потроху нав’язував нам цю ідеологію. В шкільних програмах цього не було, але певна атрибутика нав’язувалася: учнів заставляли викладали з камінців червону зірку, написи «Миру — мир» тощо. І «Зарницы» регулярно проводилися. Любов до України нам точно не прищеплювали. Навіть українські філологи були пасивними і байдужими до українства. Казали: «Хочете читайте твори українських письменників, хочете — не читайте. Вам же самим далі вчитися...» І пізнавальних поїздок було мало. За всі шкільні роки лише дві: до Києва та Святогірська. Є люди, які навіть в обласному центрі жодного разу не були, хоч туди їхати максимум годину. То звідки візьметься любов до України?
• Я свого часу побачив фільм «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Нескорений». Не школа, а ці фільми вплинули на рівень мого українського патріотизму. Пізніше я багато до чого доходив власним розумом. Наприклад, якщо сепаратисти кажуть, що вони не за Росію, а лише за автономію у складі України, то чому зривають і палять українські прапори? Чому так агресивно реагують на українську мову? Чому всі українці для них — це «Правий сектор»?
Люба додає:
— Я вперше відзначала у Львові 9 Травня. Не думала, що буде так спокійно, мирно, урочисто. Але коли я говоритиму про це моїм землякам, то вони не повірять. Люди у нас глухі, сліпі, зазомбовані. Є й свідомі українці, але такі мовчать, бо говорити щось на підтримку України стало небезпечним. Минулого року ми побували в Західній Україні, і нам тут дуже сподобалося. Але навіть родичі наші вважали, що ми їздили сюди... за наркотиками. Оскільки галичани нас добре приймають і безплатно годують, то не можуть же вони робити це просто так. Їм потрібні або майбутні активісти «Правого сектору», або наркокур’єри. Коротше, там у людей справжня каша в головах... Як на це все впливати? У даній ситуації впливати можна хіба що на якусь частину населення. Потрібні українські фільми, патріотичні передачі. Відключити Інтернет не під силу навіть «президентам» так званих сепаратистських республік. Але передачі мають бути правдиві і надзвичайно цікаво зроблені, — будь-що на Донбасі вже не «прокотить». А ще треба набагато інтенсивніше працювати в тих сусідніх регіонах, де сепаратисти не мають великого впливу.
