Минулої суботи клієнти волинських відділень «Приватбанку» були, як кажуть, заскочені зненацька зовнішнім виглядом їхніх працівників. Сотні банківських службовців по всій Волині того дня прийшли на роботу у... вишиванках. Такою оригінальною акцією один із найуспішніших банків нашого краю відзначив День Незалежності. Його очільник Микола Романюк ще недавно був головою Волинської облдержадміністрації, а нині, вірогідно, готується взяти участь у виборах луцького міського голови. Головне державне свято у Луцьку поєдналося й зі святкуванням 925-річного ювілею першої історичної згадки про місто. Древній Лучеськ у свій час був навіть зимовою столицею Великого князівства Литовського, у ньому в добу Середньовіччя збирався і з’їзд європейських монархів. Ювілейну дату і свято держави відзначили численними заходами, родзинками серед яких стали: фестиваль «Поліське літо з фольклором», освячення міської хоругви, світлове шоу, а наймасовішою виявилася участь лучан і гостей міста у побудові «живого» герба держави. Виконавши обов’язковий для цього дрес-код, на центральному майдані Луцька з’явилося кілька тисяч людей у вишиванках, і саме вишиванка виявилася на Волині найголовнішим символом минулих свят. Проте саме ця ознака якраз і не всіх радує.
Світлана ФЕДОНЮК, прес-секретар Ягодинської митниці:
— У День Незалежності ми з подругою Ганною Фурман, котра у моєму рідному Володимирі-Волинському очолює районну організацію ВО «Свобода», взяли участь у Дні рушника. Було рясно від хрестиків та гладей, покладених на полотно майстринями минулого та теперішнього століть. Уявляєте, ми бачили вишиту ще у 1933 році краватку з тризубом! Її вишила одна жінка для свого коханого, котрий опісля пішов в УПА. І знайшли її зовсім випадково, в якомусь закамарку на горищі вже тоді, коли головних учасників подій і на світі не було. День рушника пройшов просто чудово. Ми почули цікаві розповіді про вишивальниць, побачили лідерів місцевих політичних осередків, які витанцьовували. Натанцювалися й ми з подругою. І наспівалися теж. Був дуже гарний настрій, аж доки слово для виступу не взяла 90-річна бабуся з місцевого Союзу українок. Вона втішалася, що справи й традиції майстринь-вишивальниць цікавлять і молодих. Ми з подругою переглянулися: серед присутніх були наймолодшими. Але мені — 35 років, а їй уже 42... Так, на тому фоні ми виглядали дуже юно. І саме через це стало сумно. Адже перед ким красується місцевий політичний бомонд, якщо на святі ми були наймолодшими? Проте втішило, що тут же познайомилися зі знаною місцевою вишивальницею Лесею Дембровською й попросилися до неї на майстер-клас по вишиванню. Вона пообіцяла, але після виборів. Тішимося, що довгими зимовими вечорами будемо освоювати споконвічне українське мистецтво. Кажуть, аби діти у родині ладили між собою, їх треба охрещувати в одній сорочці. Ми з подругою говорили про те, що, мабуть, і наших українських політиків треба охрестити у такій одній сорочці, аби був мир у нашій державі. Ганна сказала, що у неї скоро можуть бути онуки, а вона ще у своєму житті не поклала на полотно жодного хрестика. Мабуть, і справді ми потрапили на те свято дуже вчасно, бо, здається, десь у нашому віці й приходить переважно розуміння того, чим є для українців вишивка. «Якщо люди помирають, а рушники залишаються, значить вони — категорія більш вічна», — над цими словами подруги тепер тільки й думаю.
Сіма КОРДУНОВА, волинська поетеса, вчитель української мови й літератури, член Союзу українок і Братства Андрія Первозванного:
— Порадував вихід якраз напередодні Дня Незалежності моєї книжки про рідне село Лаврів, що у Луцькому районі. За цю незалежність боролося багато моїх земляків, Лаврів інколи й називають «бандерівським» селом. Мені завжди здавалося, що лаврівці — це найкращі люди, мені завжди хотілося розказати світу про рідне село й про його людей, яким ніхто ж не платив, ніхто їх і не нагороджував, а вони навіть власними життями наближали незалежність, яку ми тепер відзначаємо. Написати було дуже важко. Не так написати, як зібрати матеріал. Колишні лаврівці тепер розкидані по всьому світу, з ними треба було зв’язуватися. Опитала людей багато, а у книжку ввійшли спогади лише двадцяти чоловік. Хотілося вмістити чим побільше фотознімків, і це мені вдалося, хоча й великою, як кажуть, кров’ю, адже вони старі, давні, з ними треба було попрацювати. А засмучує те, що засмучує більшість. Дуже болить ставлення до нашої мови, до наших традицій. Мова наша останнім часом переживає нові напади, а без неї ж нема і нації.
Борис РЕВЕНКО, керівник народної самодіяльної кіностудії «Волинь»:
— Порадував вихованець нашої кіностудії, тепер знаний у світі кінооператор і фотохудожник Сергій Михальчук. Він представив у Києві свою чергову виставку, але вона вже... продана. Права на неї закупили, і тепер ці роботи він вже не зможе показати, як би нам хотілося, у Луцьку. Адже і Сергій, і інший наш іменитий вихованець, Олесь Санін, родом із кіностудії «Волинь». До нас вони прийшли ще хлопчиками. Займалися і у слайд-клубі, й у фотоклубі. Років 10 тому Санін на запитання кореспондента газети «Комсомольская правда», де він народився, так і сказав: «Я народився у кіностудії «Волинь». Наша кіностудія має десятки нагород із міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів. Це завжди радує. Але якщо у минулі, так звані радянські часи, турбота про кіномистецтво проявлялася зверху, ми отримували і плівку, і хімікалії, то тепер мені часто доводиться жебрати. Цього робити не люблю, але заради майбутніх Саніних і Михальчуків мушу це робити. Добре, що маю нормальну пенсію, бо 13 років відплавав у арктичній китобійній флотилії. Але ось зняли ми фільм про сім чудес Волині. Використовували у ньому архів нашого кіноклубу, сценарій писав наш методист Віталій Герасимлюк. Держава виділили нам на це аж 10 тисяч гривень, а на Вінниччині на таку ж роботу виділили 100 тисяч гривень. Мені кажуть, що Волинь — менша, тому й можливості менші. Менша, але ж не у 10 разів! Ми створюємо музей волинського кінематографа і фотографії, й, повірте, маємо унікальні матеріали. Та приміщення у центрі міста, яке б при оселенні тут музею могло стати ще одним волинським брендом, уже продали...
Анатолій ЖОЛОБ, гайківський сільський голова, Турійський район:
— Радують ціни на сільськогосподарську продукцію. Літр молока вже приймають по 1 гривні 80 копійок, кілограм картоплі купують по 2 гривні й навіть по 2 гривні 20 копійок. Це заробіток наших селян, їхнє благополуччя. Вже нині маємо покупців на картоплю із Закарпаття, хоч її тільки почали копати, зголошуються й численні посередники. Села нашої сільради картоплярство врятувало. Вирощуванням «другого хліба» на науковій основі у нас займаються з 2004 року, коли налагодили стосунки з місцевим науково-дослідним інститутом картоплярства. У нас картоплю давно не садять, не обробляють і не збирають руками. Ми застосовуємо найсучасніші наукові розробки, причому деякі новинки запозичуємо у сусідній Польщі, коли їх ще немає в Україні. Картоплю із сіл Гайки та Ягідне їдять на багатьох базах відпочинку на Шацьких озерах, співпрацюють наші селяни з відомим львівським ринком «Шувар». Картоплярством уже займається два з половиною десятки господарів. Люди мають щонайменше по три гектари. Це та земля, яка залишилася «безгоспною» від колгоспу, інакше вона б пустувала, як пустують тисячі гектарів землі в Україні. Маємо у запасі ще 100 гектарів, то за цей рік, думаю, і цю землю розберуть.
