Уперше я зустрівся з Машею і Валерієм недавно, навесні, коли, нарешті, побував у рідній школі № 17. Завуч Наталія Іванівна Сліпченко, уся — енергія і любов до своїх школяриків (часом вищих від неї) — запросила мене для профорієнтаційної бесіди. Раніше, за журналістською текучкою, не спромігся на подібне. А зараз, коли перейшов на творчу роботу (що таке пенсія, я не знаю — була служба, а тепер — творчість), відчув навіть потребу в тіснішому спілкуванні з молоддю...
«Займайтесь улюбленою справою, і вам жодного дня не доведеться ходити на роботу», — цим висловом давньокитайського мудреця Конфуція, що приваблює своєю афористичністю, я і розпочав ту зустріч із випускниками. Розповів, як шукав свій шлях у житті, повідав «історію з цвяхами», згадав зустрічі з цікавими, самодостатніми особистостями. Здається, розмова вдалася (втім, життя покаже). Тоді Маша і сказала, що її родина давно дружить з... моєю першою вчителькою (!) Так, Зоя Семенівна Субач, яка понад п’ятдесят років віддала школі, яка, завдяки вірності покликанню вчителя, і зараз, на порозі 90-річчя, «у формі». Маша товаришує з Валерою, Валера думає стати журналістом, а ще обидва обіцяли мене тісніше «подружити» з комп’ютером... Так ми і вдарили по руках!
...Про той випадок я дізнався з нарису мого вчителя в журналістиці Анатолія Аграновського, журналіста №1 у Радянському Союзі 70—80-х років минулого століття. Мовляв, директор одного підприємства, коли стикнувся з випускником інституту, який майже нічого не вмів, вигукнув у серцях: «Краще б мені прислали дві тонни цвяхів!» (Це було за часів, коли новоспечених інженерів, педагогів, економістів тощо, офіційно направляли на роботу.) А в наш же час, нагадаю, ніхто нікого нікуди не направляє. І якщо молода людина навчалася так-сяк справі, яка її мало цікавить, до якої не лежить душа... Тоді і відбувається усе, як у тій «історії з цвяхами».
А згадалася вона недавно. Мені розповіли про двох абітурієнтів, які серйозно цікавилися обраною спеціальністю, і вже були без п’яти хвилин студентами, але раптом забрали документи і вступили до іншого інституту, на зовсім іншу спеціальність. Усе б нічого, але вони самі пояснили, що так їм вигідніше — вони спокусилися... бюджетною формою навчання. Яка професія? Їм байдуже...
Ось такий невеселий жарт: найпопулярніша професія і спеціальність не та, про яку мріяв, не та, до якої лежить душа, а зовсім інша, під назвою — як би ви думали? — «бюджет». Агов, де ти, Конфуцію, де твоя мудрість? Хтось скаже, що то було давно. Мовляв, нові часи — нові й пісні. Тоді глянемо на... американців, яким заздримо (хто по-доброму, а хто не дуже), бо вони набагато успішніші за нас. А все тому, що для них найголовніше — хороша робота і хороша сім’я. А яка, до біса, хороша робота, якщо ми часто-густо займаємось тим, чого не любимо, бо професії, яку не любимо, вчилися... Як кажуть, приїхали.
Хочу, аби це прочитали не лише юні, а й їхні батьки. Знаю юнаків, один з яких мріє стати журналістом, а інший — співаком, однак батьки їм кажуть, що бути інженером надійніше. Можливо, є й протилежні випадки. Надійніше, престижніше, вигідніше... А юна душа? Разом з утраченою мрією, дивись, вигода повернеться тими самими «двома тоннами цвяхів». Так дешево позбутися долі?
Пишу ці рядки і водночас дослухаюсь до телевізора, вмикаю Інтернет. Що там, у Верховній Раді, коли, нарешті, стане спокійніше на південно-східному кордоні України, звідки ця кремлівська агресія проти нас? І знову серце хвилює пристрасне журналістське слово, вся Україна і світ слухають те слово моїх колег! Знову гортаю сторінки журналу-спецвипуску «Обличчя Майдану», розглядаю фотознімки, зокрема й земляка фотокора Андрія Горба. Колись Андрій співробітничав з редагованою мною газетою. Молодці журналісти, молодець Андрій! (Його фотовиставку недавно демонстрували у нашому Криворізькому педагогічному інституті.) І відчуваю гордість за приналежність до журналістського братства. А тільки шлях до нього був не простий...
Зі старших класів школи — футбол і шахи, але особливо тягнуло писати. Щось схоже на оповідання й вірші. Але... Тоді вибір інститутів був набагато меншим узагалі, й у нас, на Криворіжжі, зокрема. Хлопці, найчастіше, вступали в гірничо-рудний інститут, дівчата — в педагогічний. Так я став гірничим інженером (інститут, до речі, відмінний), але залишився в душі книжником-гуманітарієм.
Якщо людина нездужає через брак кисню... Правильно, потрібна киснева подушка. Нею і стала для мене книжка Анатолія Аграновського «А лес растет». Тоді, в задушливі 1970-ті роки, щоб книжка статей читалась як роман Олександра Дюма?! А так і читалась! Не дивно, Аграновський був, як зараз говорять, мега-зіркою в журналістиці.
Далі? Поїхав у Москву до Аграновського (з’ясувалося, до речі, що той родом з Харкова, додам, не один його нарис має українську адресу). Та зустріч подарувала мені золоте правило: «Добре пише не той, хто добре пише, а той, хто добре думає» і творчий заряд на все життя. Недарма у Пушкіна є: «Блажен, кто свой челнок привяжет / К корме большого корабля...» Згодом закінчив журфак Київського держуніверситету, працював у Криворізькій загальноміській газеті «Червоний гірник», немало років очолював її, організував у редакції «Школу молодого журналіста». Зараз, як публіцист, співробітничаю з низкою українських видань, продовжую підготовку журналістської зміни, зокрема, в рідній бібліотеці №10, одній із найбільших і найстаріших у нашому місті. Із цього «гнізда» і Леся Сухомлин, успішна бердянська студентка і журналістка, що виборола право і зараз навчається у престижній Літній школі журналістики- 2014 газети «День».
Цими днями Маша і Валера запросили мене на філіжанку кави. Розповідають, що ЗНО склали успішно, надсилають документи в інститути Кривого Рогу, Дніпропетровська, Києва, Львова. Маша має тверду мету стати психологом. (То правда, шкільний випускний тримався на ній. Хоча, з іншого боку, і Валерій не пасе задніх — двічі перечитав відомого психолога Дейла Карнегі). Юнак сподівається з часом показати клас чи в журналістиці, чи в... ракетобудуванні. Що тут скажеш? Поживемо — побачимо!
«Ми сайтами інститутів та університетів зараз мандруємо, — ділиться Маша. — Ну, там дані різні... Наприклад, сподобалося звернення до абітурієнтів директора педагогічного інституту Криворізького національного університету Ярослава Шрамка. Чимало цікавого дізналася, причому звернення — ділове і доброзичливе. А ще ми з Валерієм днями до Києва їдемо, — перестрибує на інше. — Може, і з Лесею Сухомлин зустрінемось... Заздримо їй. А тільки, правда ж, Валерію, то біла заздрість?» (Маша запитує і водночас п’є каву та проглядає Лесин репортаж «Блокпости навколо Бердянська».)
«Біла, біла», — відказує Валерій.
