(Відгук на виступ Володимира СТУСА «Маніфест прямої демократії», «День» №24, 9 лютого 2008)
Усе менше наше населення довіряє політикам, пише Володимир Стус у своїй статті. Це відбувається з перших років незалежності України і стосується вищого керівництва, парламентарів, суддівського корпусу. Як цьому зарадити? Зміною кадрів? Автор покладає надію на пряму демократію. У її арсеналі — виборність посадових осіб, підвищення повноважень місцевих рад, розробка законопроектів про національні та місцеві референдуми. Пропонується розвивати культурну й мовну децентралізацію районів, протидіяти спробам нав’язування єдиної державної ідеології будь-якого типу.
Ось на цьому варто зупинитися докладніше. Перше питання: а що, у держави повинно бути декілька ідеологій? Чи жодної? У статті 15 Конституції України записано: «Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».
Тут мається на увазі політична ідеологія. У світі є відомими такі основні політико- ідеологічні доктрини: лібералізм, консерватизм, соціал- демократизм, а також різні форми тоталітаризму. В їхній основі — світоглядні позиції, виразниками яких є політичні партії. У нас теж вони є, і в достатній кількості, змагаються між собою за вплив у суспільстві, ведуть пропагандистську роботу, за підсумками виборів стають парламентськими. Таким є багатогранне політичне життя нашого суспільства, як і багатьох інших.
А ось чи держава має свою ідеологію, власну, окрему від партій? Безперечно, в іншому разі навіщо її створювати, з якою метою? І виникла вона раніше партійної. Держав без ідеології не існує, нехай навіть окремі з них проповідують «деідеологізацію», насправді це теж є ідеологія з певною метою, часом прикритою різноманітними мотивами.
Український народ, який століттями перебував у складі різних імперій, віками мріяв про свою державність, прагнув її, боровся за неї. Якою має бути ця держава, чітко висловлено світочами українського духу Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, багатьма нашими провідниками. Це національна держава українського народу, де він стане повновласним господарем на своїй землі. Саме це й записано в нашій Конституції у першій статті: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».
Комуністична ідеологія, яка виявилася нежиттєздатною, відходить у минуле, її місце займає нова прогресивна ідеологія будівництва нової держави. Скільки тут незвіданого, досі не баченого, незнайомого. Тут би проаналізувати роль Михайла Грушевського як голови Центральної Ради, що тоді вдалося зробити, які були допущені помилки, що ми беремо для себе з того досвіду. Але не обмежимося суто формальним заходом.
А за президентства Леоніда Кучми в одному з його виступів прозвучала досить дивна заява, що у нас національна ідея не спрацювала. Як? Чому? З яких причин? Ці запитання залишилися без відповіді. І тільки Президент Віктор Ющенко перший відкрито й прямо сповістив про національні пріоритети, інтереси, про розвиток української нації.
Є таке визначення у філософській думці, що нові ідеї в суспільстві не обов’язково займають панівне становище, вони можуть бути й присоромлені, відсторонені, якщо не мають матеріального забезпечення, не викликають у людей інтересу, не підкріплюються організаційними заходами. Саме так трапилося у нас. Непослідовність нової влади, половинчастість, а то й малоефективність її рішень, огляд на віджите минуле, спротив нововведенням створили ідеологічний вакуум, який відразу ж був заповнений дурман-зіллям прислужництва, миттю підняли голови безбатченки-перевертні, поширилися, як вогонь по сухій траві, корупція, шахрайство, зрада. Адже добре відомо, що в мутній воді краще ловиться риба.
Автор вищеназваної статті декілька разів називає Швейцарію, пропонує брати її методи управління. Між тим, з усіх європейських країн вона найменше нам підходить для порівняння. Бо це конфедерація, ще в середні віки три кантони, населені німцями, французами, італійцями створили союз, щоб захищатися від різних нападників, потім до них ще приєдналися сусіди. У роки минулої війни гітлерівці захопили майже всю Європу, та щодо Швейцарії не мали ніяких планів. І не тому, що ця країна оголосила нейтралітет, а головним чином через те, що швейцарські німці зовсім не сприймали фашистської ідеології. Усе населення цієї країни віддало перевагу співробітництву і мирному розвитку, а все починалося з давніх домовленостей і рівноправного об’єднання.
Коли дехто замислюється, яку б нам обрати демократію, то варто звернути увагу перш за все на те, які кроки ми вже зробили до демократії, чи маємо якісь здобутки на цьому шляху i що стоїть нам на перешкоді. Неупереджений аналіз підказує, що партноменклатура, як значна сила в суспільстві, не виконала свого завдання — з її середовища не вийшли державники, здатні очолити будівництво нової країни. Вимушено відмовившись від комуністичної ідеології, вона не сприйняла, за окремими винятками, й ідеологію національного будівництва, або байдуже поставилася до неї, вбачаючи в цьому прояви націоналізму, з якими вела боротьбу раніше. Це призвело до роздвоєння, пристосуванства, відступництва особистостей, розмивання моральних принципів, втрати ціннісних орієнтирів.
Боротьба за Україну продовжується. І в ній кожному громадянинові треба зайняти правильну позицію, треба чітко розпізнати, що за двомовністю, федералізмом, поліетнічністю, зривом засідань парламенту, пустопорожніми балачками стоять антиукраїнські сили, налаштовані до протиборства, неприйняття нашої ідентичності, звичаїв, моральних норм і правил. І зброєю в цій боротьбі має стати висока національна свідомість, вірність нашим історичним традиціям і пам’яті, відданість ідеалам побудови суверенної демократичної України.
