Пригадую, як у дитинстві ми відкрили для себе надзвичайно мальовничу старезну вербу в лісі поблизу Таращі. Чомусь вона настільки сподобалася нам, хлопчакам, що ми почали називати її Великою Священною Вербою. І в листуванні саме так називали дерево — українською мовою і всі три слова з великої літери. Тепер інколи задаюся питанням: що ж це так «перемкнуло» нас, дванадцятилітніх підлітків, що ми з майбутніх будівників комунізму раптом перетворилися на ревних язичників? Очевидно, верба була певною «віддушиною» для нас, адже школа з її надокучливою радянською ідеологією за тиждень встигала набриднути. А тут ще популярні індіанські фільми кіностудії ДЕФА підливали масла у вогонь. Запоєм читали твори Лізелотти Вельскопф-Генріх, Ернста Сетона-Томсона. От і утворився навколо нас такий собі українсько-індіанський світ, який рятував від офіціозу. Любов до природи відтоді лише посилювалася.
Ще пригадую враження від дарницьких сосен, коли щороку їздив до бабусі через Київ. Вони привертали мою увагу і хвилювали значно більше, ніж квартали новобудов. Мабуть, тому, що були дуже старими. Отже, ще недавно тут росли соснові бори? І, очевидно, саме такий ландшафт був у часи Київської Русі? Мабуть, нема нічого дивного в тому, що коли закінчив школу, то вирішив обрати собі фах лісівника. Навчання було цікавим, але, траплялося, душа протестувала, коли вивчав «ази» лісової науки. Скажімо, не подобалася концепція — старі одиничні дерева треба неодмінно зрубувати, даючи дорогу молодим. Ну воно-то, звісно — дошки кращі з молодих, струнких дерев. Але ж хто компенсує красу вікової сосни чи трьохсотлітнього дуба? Навіть якщо він з дуплом чи з шкідниками. У країнах Балтії до старих дерев завжди ставилися з пієтетом: обгородять, переселять туди мурашник... Адже старезне дерево — це також історія литовського народу чи, скажімо, естонського. А в українців? Ліс — це лише плантація для продукування дощок? Неправда. Ліс — це, перш за все, храм. Пригадую, як у тому ж таращанському лісі я пробіг свою першу в житті марафонську дистанцію. Не на змаганнях пробіг, а так, для себе. Знаєте, як на тридцятому кілометрі загострюється слух? А запахи як починаєш відчувати! Роздавлену суницю за двісті метрів пеленгуєш... На тридцять п’ятому кілометрі пробіг біля старезного, мабуть, 500-літнього дуба. Яким же він здався гарним, як додав сил! Це було щось неймовірне. А тепер ось проходив поряд — а він уже сухий. Але й у такому вигляді, без зелених гілок, він здається дуже гарним, казковим. Невід’ємна складова частина українського ландшафту.
На жаль, ми були більш зруйновані радянською системою, аніж прибалти, а зруйновані люди руйнують навколо себе все, так говорить і Лариса Івшина. За прикладом далеко ходити не треба — згадайте лишень нинішню «бурштинову лихоманку» на Рівненщині. Щоправда, завжди були українці, які протестували. Пам’ятаю, як тридцять років тому в Таращі колишній лісничий (на той час уже пенсіонер) протестував, коли рубали старі дуби в межах міста. А ще його обурювало те, що в 1985 році якийсь місцевий чиновник розпорядився замінити таблички назв вулиць на російськомовні. Тут перебудова прийшла, Горбачов з телевізора постійно говорить про свободу, а хтось отак запізніло почав просувати «русский мир» у містечко, де всі споконвіків розмовляли українською. І назви вулиць, і старезні дуби були для цього пенсіонера чимось надзвичайно важливим, практично нерозривним.
* * *
У «Дні» завжди із задоволенням читаю додаток «Маршрут №1». Багато ідей підказується читачеві, багато народжується після його прочитання. Не міг не звернути увагу на такі рядки Лариси Івшиної: «У Будищі є величезний дуб, у якому малий Тарас ховав свої малюнки. Що може бути краще, якщо ви любите і розумієте свою країну, як поїхати в цей величезний парк, сісти на рядні з друзями біля цього старезного дерева. Цей дуб — просто геніальний співрозмовник!»
Браво, Ларисо Олексіївно! Ось хто розуміє красу природи та душу лісу! А якби всю цю ідеологію та раніше. У голови майбутніх екологів, в «підкорку» студентів лісфаку... Це ж скільки української краси ми могли б зберегти!
