Президент Росії Володимир Путін своєю поведінкою нагадує одночасно кількох осіб: від сумнозвісного розпалювача Другої світової війни до свого улюбленого Миколи І. Того самого Миколи І, за царювання якого громадське життя в Росії дедалі швидше провалювалося в бездонне болото, а армія під гучні фанфари непомітно робила регрес — від блискучого походу в Париж 1814-го до безславного кримського програшу 1855-го. І коли останні кріпаки Європи продовжували терпіти на собі примхи своїх панів, а кращі письменники держави (так, як Тургенєв із «Записками охотника») безплідно боротися з цензурою, яка уперто забороняла їм використовувати у своїх творах слово «хата» замість «изба», чи вказувала, що не треба писати в оповіданні «російський дворянин», а треба просто «дворянин», в той же самий час, коли Петро Чаадаєв був оголошений божевільним за свої «Філософічні листи», а 22-річний Олександр Герцен засланий у В’ятку за розбитий на вечірці бюст імператора, інший літератор, Нестор Кукольник стверджував: якщо «Прикажет государь, завтра буду акушером», а шеф жандармів Бенкендорф не менш категорично: «Прошедшее России было удивительно, ее настоящее более чем великолепно, что же касается до будущего, то оно выше всего, что может нарисовать себе самое смелое воображение».
Але для мене Володимир Путін більш за все асоціюється з останнім французьким імператором, Наполеоном ІІІ, «маленьким племінником великого дядька», як його називали сучасники. Справді, паралелей забагато. Наполеон ІІІ, спочатку просто Шарль-Луї Наполеон, переміг на виборах президента Франції 1848 року, перших народних виборах у країні, здобутих у результаті повалення королівської монархії та демократичної революції. За Наполеона голосували і селяни, що складали тоді більшість населення у Франції, й інтелектуали, бо всім їм він міг загодити своєю популістською програмою — обіцяв: створити «велику Францію», яка керуватиме долею світу так само, як за часів його дядька; подолати безробіття і залишити через чотири роки своєму наступникові велику державу, «владу — міцною, свободу — непорушною, прогрес — таким, що відбувся на ділі». Президента Франції тоді обирали лише один раз на чотири роки, і переобратися знову колишній президент вже не міг. Але, відчувши солодкість влади, Шарль-Луї Наполеон, знов використовуючи популістські гасла, наприкінці своєї президентської каденції придушив Республіку та оголосив себе довічним імператором.
Бідою Наполеона ІІІ стало те, що всі сили, всі соки свого народу і своєї держави він використовував лише на те, щоб довести світові, що він гідний наступник свого дядька, Наполеона І. Він не дбав про економіку країни, про її добробут, думки його були зайняті виключно зовнішньою політикою. Чим тільки не займалася Франція за Наполеона ІІІ — воювала в Алжирі та Індокитаї, вчила турецького султана, як йому поводити себе з християнами в Палестині, знищувала в Мексиці республіку та наставляла там імператором Максиміліана I, воювала в Криму з Росією. Наполеон ІІІ оголосив, що жодне питання в Європі не може вирішуватися без його дозволу. Він заборонив Пруссії об’єднати Баварію та зарейнські німецькі землі в єдину Німецьку державу, так само як заборонив сардинському королю, що також боровся тоді за об’єднання Італії, вводити свої війська в Рим, оголосивши, що Рим завжди буде столицею Римського папи й ніколи не буде італійською столицею. Здавалося, що лише Наполеон має право вирішувати, як жити і що робити цілому світові.
Але закінчилося це вмить і дуже швидко — доведена безглуздою політикою Наполеона ІІІ до війни Пруссія в кількох битвах розбила французькі війська, Наполеон ІІІ здався німцям у полон, у зайнятому німцями Парижі було проголошено Німецьку імперію, а італійські війська увійшли до Рима. Імперія, що претендувала на вічність, закінчилася в одну мить, а ті люди, що боготворили двадцять років тому Шарля-Луї Наполеона, тепер проклинали його. Шкода, що історія знову нікого нічого не вчить.
Ігор РОЗДОБУДЬКО, редактор інтернет-видання «Кобза. Українці Росії» (Москва)
