Вiдгук на статтю Вадима КАРАСЬОВА, директора Інституту глобальних стратегій, №60, п’ятниця, 6 квітня 2007.
Президент прийняв абсолютно конституційне рішення. Згідно зі ст. 90, Президент має право розпустити ВР, якщо коаліція не сформована згідно ст. 83. В свою чергу, у статті 83 викладено три умови легітимності коаліції: вона сформована пофракційно; на основі результатів виборів; при узгодженні політичних позицій. Ані так звана коаліція національної єдності, ані «Антикризова коаліція» не відповідають усім вимогам ст. 83, а саме: вона сформована не пофракційно; її склад не відображає результати виборів; була створена при порушенні принципу узгодження фракціями політичних позицій. Крім того, що узгодження політичних позицій відбувалось за участю позафракційних депутатів, таке узгодження не було дотримане керівником фракції соціалістичної партії. Нагадаємо, що БЮТ, НУ та СПУ уклали коаліційну угоду (узгодили свої політичні позиції чинні протягом 5 років), яку підписали керівники всіх фракцій, в тому числі й пан Мороз. За цією угодою для того, щоб вийти з коаліції, керівник коаліційної фракції повинен за 10 днів до виходу попередити про це керівників інших фракцій.
Що зробив пан Мороз, всі добре пам’ятають. Конституція не передбачає узгодження політичних позицій для утворення коаліції між фракціями під час існування іншої коаліції фракцій та іншого узгодження політичних позицій. То ж потрібно виступати за диктатуру закону і виконувати всі до єдиного приписи, тоді не буде ніяких політичних криз.
Для забезпечення цієї конституційної схеми існує механізм імперативного мандата (ст. 81), який передбачає позбавлення депутатського мандата в разі виключення або виходу з фракції. Хоча Конституція передбачає прийняття закону, який остаточно би врегулював це питання, інститут імперативного мандата, відповідає духу Конституції, вона його передбачає. Те, що тривалий час не було закону про Кабмін, не означало, що існування Кабміну суперечило духу Конституції.
Отже, коаліція не сформована, а те, що сформовано, — це просто парламентська більшість, і Президент мав право її розпустити вже 9 місяців поспiль, поки нарешті не видав свій Указ. Навіть якщо Президент керувався неможливістю оскаржити навіть неконституційний Указ (до речі, цим принципом аж надто часто користувалась Верховна Рада; апогей — постанови щодо ЦВК) і намагався заповнити конституційно- правовий вакуум, йому вдалося видати абсолютно, на 100% і за всіма параметрами, конституційний Указ.
До речі, добре було б прийняти певне законодавство відносно угод між суб’єктами політики, певний Політико-правовий кодекс, який би встановлював конституційно-правову відповідальність за невиконання власних програм кандидатів в Президенти, партій, блоків та їхніх фракцій; недотримання угод (як це було з «канівською четвіркою», Коаліцією НУ, БЮТ та СПУ і врешті-решт — з Кінахом).
