Останні президентські вибори в Україні спровокували чергові сепаратистські настрої в її східних та південних регіонах. Такі тенденції не є новиною для України. Піонером у цьому питанні у свій час був Крим. Донецьк у червні 1993 року також у ході політичного страйку шахтарів вимагав надати Донецькій області регіональну самостійність. Ці деструктивні регіональні настрої з часом, на жаль, мають тенденцію поширення на інші регіони України зі сплеском активності під час чергових президентських чи парламентських виборів. Так, місцева влада та частина населення Одеси під час останніх президентських виборів неприємно здивувала Україну своєю антиукраїнською спрямованістю та відвертими сепаратистськими висловлюваннями.
У черговий раз розіграш карти сепаратизму чи вимог регіональної самостійності, слід очікувати під час парламентських виборів 2006 року. Сприятливою умовою для цього (ефективний вплив на свідомість населення при мінімальних затратах) є регіональні особливості. У східних та південних областях, на відміну від Центральної та Західної України, дуже високий відсоток міського населення — до 90% (Донецька, Луганська обл., Дніпропетровська — 83%). І взагалі, всі області, які голосували за Віктора Януковича, вирізняються значною перевагою чисельності міського населення над сільським. Ну, а Крим просто зрусифікований.
А що народ у цих регіонах? Адже там більшість українців (Донецька обл. — 56,9%, Луганська — 58%. Одеська — 62,8%) і тільки в Криму їх меншість. Він мовчить, тому що усунений від влади, тому що немає в нас українського громадянського суспільства. Коли енергія народу не задіяна для реалізації своїх прав та потенціальних можливостей, то вона використовується іншими як інструмент для боротьби за владу.
Приклад помаранчевої революції переконливо показав, що коли народ каже своє слово, то його чує влада і, як наслідок, — обстановка змінюється у бік демократизації суспільства. Зараз в Україні починають розуміти, що основна загроза для держави — це невирішеність внутрішніх питань, відсутність планів здійснення довгострокової регіональної політики та залучення населення до самоврядування. Як ці та інші проблеми будівництва демократичного суспільства вирішуються у Європі, у тому числі у нашого стратегічного сусіда — Польщі?
Залучення громадян до демократії у Польщі було здійснено завдяки адміністративній реформі. Однією з цілей адміністративної реформи було прагнення зробити систему самоврядування подібною тій, що існує в країнах Євросоюзу. Рішення деяких питань запозичувалося у Німеччині (федеральний устрій) та Франції, але з врахуванням національних особливостей. Хоча Польща і є унітарною державою, але, у порівнянні з іншими країнами цього типу, — дуже багато прав було передано в регіональні структури.
Суть реформи — це зміни адміністративного поділу та системи адміністративного керування державою. До реформи в Польщі існувала дворівнева система керування. Перший рівень — гміна (можна порівняти з районом), другий — воєводство (область). У 1999 році було вирішено ввести триступінчасту систему адміністративного поділу. Був змінений принцип державного керування. До 1999 року всі проблеми в державі вирішувалися централізовано. Уряд приймав багато рішень без урахування специфіки того чи іншого регіону чи району, і вони автоматично поширювалися на всю територію держави. З 1999 року початковою одиницею територіального поділу Польщі й одночасно елементом керування стає гміна.
Гміна — це настільки маленька адміністративна одиниця, що їх може бути в одному місті кілька десятків (наприклад, у Варшаві гмін більш 5 000). Гміна здійснює функції по веденню справ громадян, починаючи з їхнього народження і до закінчення життя. На чолі її — Рада гміни, яка вибирає виконавчі органи. У компетенції гміни — питання культури, екології, комунального господарства, власності на землю, утримування доріг, мостів, організації дорожнього руху, використання й утилізації відходів, каналізації, забезпечення громадян електрикою і теплом, суспільним транспортом, охорони здоров’я, житлові проблеми, проблеми освіти (дошкільної, початкової), фізкультури і спорту, спортивних об’єктів, торгової інфраструктури (магазини, базари й т.ін.).
Гміни поєднуються в повяти. У повятів немає ніяких контрольних чи розподільних функцій стосовно гмін. Повят регулює більш загальні питання, які гміна не в змозі вирішити. Крім того, у повята свій власний бюджет, так само як у гміни, як і у воєводства. У веденні повятів — структури поліції, служби санітарно-епідеміологічного контролю і пожежної охорони. Повят видає права водія, свідоцтво на володіння землею, дозвіл на ту чи іншу діяльність, здійснює реєстрацію машин. Вибори кандидатів до складу гміни й повята проходять одночасно. На рівні гмін та повятів залишається половина доходів держави. Це означає, що половина грошей платника податків фактично залишається в його кишені, тому що у нього є можливість безпосередньо здійснювати контроль діяльності ради гміни і ради повята.
Третій щабель поділу — це воєводство. Воєводство є органом, який контролює діяльність повятів, а також гмін. Воєводство прийняло на себе рішення тих проблем, які можна вирішувати на регіональному рівні. Воєводи одержали широкі повноваження по встановленню зовнішніх зв’язків. Сьогодні, воєводство на своїй території вирішує всі питання, крім законодавчих. Судова влада, так само як і оборона, незалежні від органів регіонального керування.
Вищим органом влади воєводств є сейм (парламент), який визначає стратегію і політику розвитку воєводства на чотири роки, встановлює механізм місцевого регулювання, а також веде власну незалежну фінансову політику гаранта бюджету, який визначає держава.
Воєводство — єдиний орган, що взаємодіє з урядовою адміністрацією. Воєвода, як представник уряду, спостерігає за всією діяльністю парламенту. Він відповідає за проведення урядової політики і несе відповідальність перед Кабінетом міністрів за громадський порядок. У нього немає ніяких прерогатив стосовно гміну і повяту. Він нічого не може зробити проти їхніх рішень, якщо вони відповідають закону.
Загальні витрати по проведенню адміністративної реформи в Польщі склали приблизно 170 млн. доларів. Але потім виявилося, що у підсумку щорічно відшкодовується приблизно 20 млн. доларів заощаджень. Економія досягається за рахунок того, що гроші залишаються в системі керування витратами. При такий системі нераціональні витрати коштів на регіональному рівні значно більш помітні, ніж із центру. Крім того, скоротився й апарат чиновників.
Практично до 1999 р. громадянське суспільство у Польщі не існувало. Усі рішення приходили «зверху». Зараз усе це вирішується на регіональному рівні. Це — саме головне досягнення реформи, тому що дійсно сама початкова одиниця суспільства вирішує більшість питань, що її стосуються, а це допомагає формувати цивільне суспільство. При такій системі відповідальність за все покладається вже на громадян, а не на державу.
А щодо нашої країни з її особливостями, які віддзеркалюються на всіх виборах, що відбулися за час існування незалежної України, — то реформа самоврядування повинна здійснюватися, у першу чергу, в містах «проблематичних» регіонів. За взірець реформи може бути взята Польща. Безперечно, перелік заходів щодо політики «повернення» в Україну східних та південних регіонів повинен охоплювати значно більше напрямків відповідних заходів, ніж здійснення тільки адміністративної реформи. Мова йде про розробку та реалізацію внутрішньої політики України, яка зараз знаходиться в ембріональному стані, у той час як в інших державах до питань внутрішньої політики підходять значно серйозніше. Так, наприклад, в Естонії «зламана» радянська структура МВС і зараз вона вирішує питання регіональної політики. В Естонії в структурі МВС існує два міністри у рівному статусі:
1. Міністр у справах регіонів відповідає за діяльність органів самоврядування і розвиток регіонів, за розробку і реалізацію програм регіонального розвитку, за ведення статистичного обліку населення, його діяльності та життя.
2. Міністр внутрішніх справ несе відповідальність за забезпечення внутрішньої безпеки країни і охорону правопорядку, охорону і захист державного кордону (в Україні окрема структура), урегулювання криз, за рятувальні та пожежні роботи (а в Україні — окреме МНС!), а також за вирішення питань, пов’язаних з одержанням громадянства.
На сьогодні та в найближчому майбутньому національна безпека України залежить, у першу чергу, від розробки та реалізації її внутрішньої політики, спрямованої на утворення українського громадянського суспільства. У цьому випадку будь які зовнішні, дестабілізуючі чинники з боку держав, які бажають поставити в кільватер своєї політики Україну, не будуть загрожувати її суверенітету та територіальній цілісності.
Зараз як приклад налагодження дружніх відносин між двома державами, які раніше входили до складу єдиної імперії, називають Російську Федерацію та Фінляндію. Фінляндія свого часу воювала з Росією, захищаючи свій суверенітет. Вона має, як і Україна, також велику протяжність державного кордону з Росією (відповідно, приблизно 1300 та 2000 км), що спонукало її до отримання статусу нейтральної держави. Зараз Фінляндія має добрі та рівноправні відносини з Росією. Цей приклад підтверджує, що сформоване громадянське суспільство є запорукою державного суверенітету та національної безпеки. І тільки негайне втілення в життя заходів щодо його формування в Україні може усунути загрозу сепаратизму.
