В опублікованій у №227 «Дня» статті Ігоря Чеховського «Народження політичної нації» автор виклав своє розуміння словосполучення «політична нація». Аби переконатись у тому, чи має це словосполучення смислове навантаження, зазирнемо для початку у словники й з’ясуємо тлумачення кожного з термінів, з яких воно складається.
У останньому з виданих за часів СРСР «Короткому тлумачному словнику української мови» (ред. Д. Гринчишин, К., «Радянська школа», 1988) термін «нація» витлумачується таким чином: «Стійка спільнота людей, що історично склалася на базі спільності мови, території, економічного і психічного складу, який проявляється у спільності культури». В одному з виданих вже за часів незалежної України «Тлумачному словнику української мови» (укладач А. Івченко, Харків, «Фоліо», 2000) цей термін витлумачується у такий спосіб: «Людська спільнота, яка проживає на певній території (найчастіше держави), розмовляє однією мовою, має спільну історію, культуру й національну свідомість, а також спільну економіку й політику». На мій погляд, стверджувати, що нація має спільну політику, — помилково. Бо в кожній нації є люди, які дотримуються різних політичних поглядів.
Щодо терміну «політика» у словнику Д. Гринчишина читаємо: «1. Сукупність цілей і завдань, що їх ставлять суспільні класи в боротьбі за свої інтереси; методи, засоби, за допомогою яких ці завдання і цілі досягаються. 2. Діяльність держави в галузі внутрішнього життя країни і міжнародних відносин. 3. Переносно — лінія поведінки когось у чому-небудь». У словнику ж А. Івченка про це говориться так: «1. Сукупність цілей і завдань, що ставляться партіями, угрупованнями, окремими особами з метою здобуття й утримання влади в країні; спосіб реалізації цих цілей. 2. Діяльність держави в галузі внутрішнього життя країни та міжнародних відносин. 3. Переносно — лінія поведінки когось у чому-небудь».
То чи можна, ознайомившись із тлумаченнями наведених термінів, об’єднувати їх в одне словосполучення? Як на мене, не можна. Втім, послухаємо І.Чеховського: «Унікальність цього процесу (народження політичної нації. — Ю.С. ) в тому, що на перший план етноформування висунуто якісно новий етновизначальний чинник. Це не мова, не конфесійна приналежність, не звичаї й традиції, й не специфіка занять, себто ознаки, які зазвичай визначають самобутнє обличчя кожного етносу. Таким чинником стала спільна, вистраждана всіма ідея, яка полягає в неприйнятті старих тоталітарних методів тиску та свавілля з боку влади та прагненні, натомість, будувати вільне, зорієнтоване на європейські демократичні цінності суспільство».
Шановний пане Чеховський, «спільна, вистраждана всіма ідея», про яку ви пишете, притаманна УСІМ БЕЗ ВИНЯТКУ сучасним цивілізованим націям, тобто у цьому вони не відрізняються одна від одної. Ця ідея однаково близька шведам і полякам, французам та італійцям, чехам і угорцям... Але народи ці й суттєво один від одного відрізняються, мають, як ви кажете, «самобутнє обличчя». Тільки обличчя те не політичне й не економічне. Воно — ЕТНІЧНЕ, НАЦІОНАЛЬНЕ.
То що ж народжується, формується в Україні? ГРОМАДЯНИ України — люди різних національностей, віросповідань, соціального та майнового стану, фаху, статі, віку тощо, тобто ГРОМАДА — постали на захист своїх ГРОМАДЯНСЬКИХ прав та свобод. Отже, в Україні народжується, формується не якась нова політична нація, а ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО. Усім, хто бажає глибше розібратись у тому, що то є — громадянське суспільство, настійливо пропоную прочитати дві книжки — «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і «розбудова держави» та «Дві України: реальні межі, віртуальні війни», написані знаним в усьому світі українським політологом Миколою Рябчуком, що мешкає переважно у Празі й читає лекції з політології в університетах Західної Європи, США та Канади.
Та чи сформувалось громадянське суспільство в Україні? Ні, ще не сформувалось. Бо занадто багато доленосних для країни та народу питань влада вирішує, не цікавлячись і не зважаючи на думку громадян. Ще у числі «Дня» від 24.07.2003 р. (матеріал «Вирішальне слово — за народом!») я пропонував, аби був прийнятий закон, згідно з яким Президент кожні півтора року звітував перед народом за свою діяльність, а ми з вами йшли на виборчі дільниці й голосували з питання вотуму довіри Президентові — продовжувати йому президентську діяльність чи відправляти його у відставку й обирати іншого президента. А чи чули ви, щоб у Верховній Раді хтось пропонував обговорити цю пропозицію? Ні, депутатам зручніше обговорювати й вирішувати усі питання на рівні «міжсобойчика»...
Коли цими своїми думками я ділюсь у приватних розмовах, то щораз чую: «Та у скільки ж нам буде обходитись проведення усіх цих референдумів та вотумів?!» На що негайно відповідаю: «Коли можновладці, політологи та пересічні громадяни довідуються, скільки референдумів проводиться у Швейцарії, то в них голова йде обертом. А у Швейцарії, між іншим, коштів вистачає і на референдуми, і на те, щоб людям жилося так, як, дай Боже, щоб жилося й нам. Саме тому, що у Швейцарії — найрозвиненіше громадянське суспільство». Якого в нас, на превеликий жаль, поки що немає.
Й допоки його не буде — з Майдану ані кроку!
