У березні-квітні на шпальтах «Дня» (№№41, 46, 66, 68) відбулася дискусія з питання реформування вітчизняної науки та її флагмана — Національної академії наук України. І хоча після цих публікацій редакція оголосила про припинення дискусії, останні події — виступ віце-прем’єра Миколи Томенка на сесії загальних зборів НАНУ, створення в НАНУ комісії з реформування, очікуване створення такої ж комісії при Президентові України — викликали новий виток обговорень шляхів і методів реформування НАНУ. Тому ми вирішили поновити дискусію на шпальті «Пошта «Дня». Але якщо на попередньому етапі йшлося здебільшого про існуючі проблеми (відомі не тільки вченим), то тепер ми будемо публікувати листи, які містять пропозиції цілком конкретних методів і кроків з реформування НАНУ і науки в цілому. Саме такому критерію відповідає сьогоднішня публікація — один із розділів дослідження з реформування НАНУ, яке неформальна група «За європейські стандарти в українській науці» передала до Державного секретаріату і Кабінету Міністрів України, а також запропонувала «Дню». І ще — ми хотіли б почути голос не лише академіків і докторів, але й рядових наукових співробітників, які є становим хребтом Академії.
Чи не найскладнішою проблемою у реформуванні НАНУ є зміна структури Академії. Перш за все потрібно вибрати модель. Найкраще було б взяти за основу систему лабораторій СNRS у Франції, які дуже тісно пов’язані з університетами (часто лабораторії СNRS розташовані в університетах). Але, на жаль, «схрестити» НАНУ з університетами України буде дуже важко через відсталість науки в університетах. Очевидно, що на початковому етапі легше взяти за основу Польську академію наук (у наукових установах ПАН працює шість тисяч науковців, а чисельність наукового інституту не перевищує 100 працівників), а через певний час провести другий, завершальний етап реформування вже на базі моделі СNRS.
Після початкового етапу реформування в НАНУ варто залишити лише інститути, які можуть проводити (мають фахівців високої кваліфікації та матеріальну базу) фундаментальні дослідження на сучасному міжнародному рівні в галузі природничих наук, а також інститути зі сфери гуманітарних наук. Всі інститути-монстри НАНУ з домінуванням прикладних досліджень повинні бути передані у відповідні міністерства або стати самостійними госпрозрахунковими НДІ.
Які саме інститути (і, головне, з якою кількістю персоналу) мають залишитися в НАНУ — має вирішуватися на підставі аналізу наукової продукції кожного науковця за останні, скажімо, десять років. Головним інтегральним критерієм оцінки має бути кількість праць, опублікованих у журналах з високими імпакт-факторами, монографії, видані у провідних наукових видавництвах світу (таких як Springer-Verlag, Academic Press, Oxford University Press, AMS тощо), та кількість цитувань його праць іншими авторами. Наголосимо, що порівнювати отримані інтегральні показники можна тільки в межах однієї науки (наприклад, загальновідомо, що в багатьох біологів середньої кваліфікації він буде набагато вищим, ніж у найкращих математиків). Публікації в інших виданнях, монографії та навчальні посібники, видані в малоавторитетних виданнях, керівництво аспірантами, участь у наукових конференціях, отримання патентів — все це може бути лише допоміжним критерієм оцінки роботи. Лише такий підхід дозволить встановити who is who на міжнародному науковому ринку серед десятків тисяч докторів та кандидатів наук нашої Академії.
На другому етапі необхідно сформувати групу лідерів з наукових напрямів у кожному інституті НАНУ. Для цього кожен претендент на таке лідерство повинен пройти міжнародну експертизу. Тобто його роботи повинні бути направлені трьом-чотирьом провідним іноземним фахівцям, які працюють у тих же самих наукових напрямах, із проханням надіслати відгуки. У підсумку буде визначено кілька сотень науковців НАНУ, які справді є провідними українськими вченими (принаймні на сучасному етапі розвитку науки).
Після цього стане зрозуміло, на яку кількість науковців може претендувати кожен інститут НАНУ та які інститути потрібно просто закрити, а їхніх найкращих працівників перевести до інших наукових установ. У кожному інституті буде виявлена певна кількість лідерів наукових напрямів (очевидно, це буде 10—15 вчених), яким варто доручити сформувати структурні наукові підрозділи (відділи, лабораторії). Решті науковців потрібно дати випробувальний період — один-два роки — з метою адаптування до нових умов (тобто термінового опублікування наукових праць в журналах зі списку ISI) або пошуку нової роботи (на цей період їхня зарплата має бути заморожена), або негайного виходу на пенсію (середній вік доктора наук в НАНУ складає понад 60 років, кандидата наук – понад 50 років).
Інститути реформованої НАНУ та провідні університети країни повинні мати обопільну мотивацію для реальної співпраці. Зокрема, читати спецкурси, які відображають сучасний стан науки, для студентів старших курсів могли б провідні вчені інститутів НАНУ. Не секрет, що наші, навіть провідні ВНЗ дають добру освіту лише з базових дисциплін на I—III курсах, але читати сучасні спецкурси на IV–V курсах просто нікому, оскільки абсолютна більшість викладачів займається не наукою, а ремісництвом (та й як молодий асистент може займатися наукою, якщо його навантаження — 10—12 пар на тиждень, а пересічному професорові 60—70 років?).
Необхідно окремо наголосити, що в реформованій НАНУ має бути встановлений віковий ценз у 65 років на право займати будь- яку штатну посаду, як це прийнято у всіх без винятку країнах Євросоюзу. Наприклад, з понад 26 тисяч працівників установ французької СNRS станом на кінець 2002 року лише 13 осіб мали вік старший за 65 років. Зараз у багатьох інститутах НАНУ склалася катастрофічна демографічна ситуація. Через відсутність будь- якого вікового цензу на керівні посади чимало найуспішніших науковців середнього покоління полишили академічні інститути та знайшли собі роботу в університетах або на Заході. Поширення ж вікового цензу на всі штатні посади необхідне для регулярного звільнення вакантних посад для молоді. Для припливу в НАНУ найталановитіших молодих учених (на Заході такими вважаються ті, кому менше 35 років) необхідно встановити спеціальні персональні доплати. Нині ж є лише 25 спеціальних президентських стипендій для найталановитіших молодих учених, розмір яких більш ніж скромний.
Як відомо, значна кількість українських вчених протягом останніх 15 років регулярно виїжджала за межі України (як правило, в країни Європи та США) з метою професійно реалізуватися та зміцнити своє фінансове становище. На жаль, чимала їх кількість (за різними даними — від одної до п’яти тисяч) так і не повернулася, оскільки знайшла там постійну науково-педагогічну працю. Серед тих декількох тисяч науковців є вчені дуже високої кваліфікації, які працюють в найкращих університетах. Керівництво зреформованої НАНУ повинне докласти максимум зусиль для того, аби частина таких учених повернулася в Україну. Зокрема, для них варто було б встановити персональні оклади, які б (із врахуванням паритету цін) не відрізнялися від тих, які вони отримували на Заході. Оскільки йдеться про декілька десятків вчених, то це не будуть дуже великі витрати бюджетних коштів. Інтелектуальний цвіт нації повинен працювати на розвиток і престиж Української держави!
