Публікація листів Віктора Калашникова «Світськість України — вимога часу» («День», №25) та Анатолія Вороного «Чи є Україна світською державою?» («День», №35) викликала численні відгуки читачів, частина з яких уже була надрукована на шпальті «Пошта «Дня». Сьогодні ми продовжуємо розмову про релігійну ситуацію в Україні, пропонуючи вашій увазі листи військового журналіста Володимира Кульчицького і юриста Наума Заруденко, а також коментар кореспондента «Дня» Клари Гудзик, добре відомої нашим читачам. Вони зайвий раз підтверджують, що релігія — дуже тонка сфера нашого не тільки духовного, але й суспільного життя, про що слід пам’ятати і читачам, і працівникам ЗМІ, і політикам, і духовним особам.
Поговоримо відверто
Справа не в тому, що в Україні, мов гриби після дощу, з’являються церкви, — справа в тому, що владні структури України неприховано демонструють свою орієнтацію на Православну церкву Московського патріархату. Згадайте: в перші роки незалежності на екранах телевізорів ми спостерігали здебільшого священників Української православної церкви Київського патріархату. А після того, як Президент нашої держави зустрівся у Москві з президентом Росії і патріархом Російської православної церкви Алексієм II (це було показано по ТБ), ситуація різко змінилася: українські урядові кола стали щораз помітніше засвідчувати свою ставку на Українську православну церкву Московського патріархату. Це й спричинило до того, що стали з’являтися в Україні церкви не Київського, а Московського патріархату. Так само, як, не питаючи згоди віруючих України, влада передала українську святиню — Києво-Печерську лавру Православній церкві Московського патріархату. Всупереч волі тамтешнього населення зробила це також із Почаївською лаврою, посилаючись на те, що за царату Почаївська лавра належала російській православній церкві. А згадати спровоковане Православною церквою Московського патріархату побиття патріарха Української православної церкви Київського патріархату Філарета, коли той приїхав освятити на теренах Донецької області храм? Адже воно лишилося без судового розгляду і покарань (мов, так і треба). Самочинно, методом, який аж ніяк не личить священнослужителям, ченці захопили приміщення на території Києво- Печерської лаври, де зберігалися архіви, стародруки. Московські церковники діяли на нашій землі, як їм не дозволяли б діяти у себе вдома. А влада — ані гу-гу. Так, мовляв, і треба.
Коли починали відбудовувати Успенський собор, «во всеуслышанье» заявляли, що собор не буде належати ані православній церкві Київського патріархату, ані православній церкві Московського патріархату, а передали його таки останньому. Та що казати! Пригляньмося до останніх освячень: вони виконуються лише Українською православною церквою Московського патріархату, а інших — греко-католицької, католицької, мусульманської ніби й не існує.
Так про яку світську державу йде мова? Світськість існує лише серед населення, яке з духовних потреб обирає релігію. Держава робить це — з політичних. А те, що в Конституції записано, — то про людське око.
військовий журналіст, Київ
«Слід бути об’єктивнішим ...»
Згоден із доцентом Віктором Калашниковим («День» №25, «Світськість України — вимога часу»), що наші свіжовіруючі керівники і національно свідомі працівники ЗМІ систематично порушують Конституцію України. Радіо й телебачення постійно навертають усіх на православ’я. А мода на будівництво церков захлеснула всю державу, в якої не вистачає фінансування на соціальні потреби.
Протиправні дії нашої «еліти» є антиприкладом для громадян і надихають їх на всілякі правопорушення, в тому числі у Верховній Раді. Вважаю, що ЗМІ мають бути об’єктивнішими.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Останнім часом ми отримуємо численні листи від наших читачів, які об’єднує незадоволення релігійною ситуацією в Україні, а ще більше — політикою уряду та засобів масової інформації у цій сфері. Найбільше пишуть нам, по-перше, ті люди, які вважають, що релігія, церкви не повинні грати помітної ролі в суспільному житті і що сьогодні штучно роздмухується значення церковної освіти, освячень, свят. Друга група людей протестує проти засилля в ЗМІ, у масових суспільних заходах однієї церкви, а саме — Української православної церкви Московського патріархату. Деякі читачі також закидають газеті «День» (п. Вороний з Харкова) чи не порушення Конституції за те, що «День» надає недостатньо місця в газеті атеїстам (читай — пану Вороному).
Думаємо, що наш читач завжди правий. Дійсно, українці — після десятиліть войовничого руйнівного насильницького атеїзму — досі не можуть знайти належного місця для релігії і церкви в особистому житті, в житті суспільства і держави. Перебільшення, викривлення, суперництво, нехтування принципом «відокремлення церкви від держави» (навпаки — також вірно), недолугі демонстрації благочестя високими чиновниками, нахабство деяких владик, «церквобудівничий» марафон, вимоги ввести Закон Божий (православний) до шкільних програм, зловживання під час виборчих кампаній (як з боку церкви, так і з боку політиків) і багато чого ще. А тут ще Православ’я розкололося!
Тож не дивно, що в такій складній ситуації було трохи забуто про атеїзм та його прихильників, зважаючи особливо на те, що у свідомості людей атеїзм все ще стійко асоціюється із радянською владою, комуністичною партією, руйнацією древніх храмів, спаленням духовних книг, дискримінацією і засудженням людей за віросповідною ознакою. Мушу також нагадати, що жодний сьогоденний атеїст, навіть пан Вороний, не може пожалітися на якусь дискримінацію чи утиски з боку влади чи суспільства. Навіть у тому випадку, коли він публічно і настирливо користується ідеологічним арсеналом часів войовничого комунізму.
А щодо газети «День», то ми ніколи не були тим, що називається «релігійною» газетою, а займалися, головним чином, актуальною (навіть коли писали про історію церков) релігійною політикою. Політикою, яка схильна іноді загострюватися не менш небезпечно, ніж світська. А девізом газети завжди були і будуть «Свобода, рівність і братерство» всіх віруючих і невіруючих громадян України.
