Якось, дивлячись по Національному телебаченню (УТ-1) передачу про проведення в одній із церков Києва якогось заходу, я звернув увагу ось на що. Багато віруючих — і молоді, й старі — цілують скло ікони, йдучи одне за одним. Чомусь подумалося — а як же щодо дотримання норм гігієни та санітарії? Адже, без сумніву, це скло ікони цілували й здорові люди, молоді дівчата й хлопці, і хворобливого вигляду бабця, адже до церкви багато людей йдуть, щоб зцілитися від хвороб. А також — хворі на туберкульоз.
Як відомо, особливо медикам, працівникам і службовцям Міністерства охорони здоров’я України, механізм поширення туберкульозу вельми простий — це інфекційний шлях, а основним джерелом поширення є людина, хвора на туберкульоз. Вона при чханні, кашлі виділяє дрібні краплі мокроти й слини, де містяться мікробактерії туберкульозу — палички Коха. Ці «кашлеві виділення» хворі на туберкульоз (зокрема, й при відвідуванні церкви, особливо коли там збирається багато народу, багато віруючих на різні релігійні важливі свята) розсіюють навколо себе на відстань 0,5—1,5 м, і вони тримаються в повітрі близько 30—60 хвилин. З повітрям вони проникають у легені здорових (поки) людей, у цьому випадку — віруючих.
Краплі мокроти, слини потрапляють і на одяг оточуючих людей, на церковне начиння, (як і слина хворого, коли він цілує скло ікони), на стіни, підлогу. Вони висихають, але мікробактерії туберкульозу, що містяться в них, вирізняються високою стійкістю до впливу довкілля й довго залишаються життєздатними (тобто небезпечними для здорової людини щодо можливості заразитися туберкульозом).
І виникає думка — а як реагує на всі ці порушення норм санітарії та гігієни Міністерство охорони здоров’я України? Уявіть, наприклад, що ви, віруючий чи невіруючий, зайшли в «Макдоналдс», а там стоїть величезна черга до одного офіціанта, й він усіх годує... з однієї й тієї ж ложечки — чи то апетитною добавкою, чи то еліксиром життя. І всі підряд — і молоді, й старі, й здорові на вигляд, і не дуже — облизують одну й ту саму ложечку, хай навіть позолочену. Впевнений, що ви б одразу побігли до телефону й викликали б представників санепідемстанції. І вони відразу ж закрили б цей заклад, а на його власників наклали б величезний штраф. Але чому ж таке дозволяється робити церкві? Коли Національне телебачення показує, як при проведенні культового обряду всіх підряд причащають з однієї й тієї ж ложечки, то ці передачі, напевно, дивляться й у Міністерстві охорони здоров’я України.
І постає питання: що, віруючі не є людьми держави, України? Чи церква стоїть не на території нашої держави? Що, церква живе не за законами нашої держави й не повинна — при проведенні своїх релігійних культових заходів — дотримуватися загальних правил санітарії та гігієни? Навряд чи. Норми й закони для всіх суб’єктів діяльності на території України однакові.
Але, можливо, хтось заперечить, мовляв, у церкві не можуть поширюватися інфекційні захворювання, що, мовляв, там сам Бог не дозволяє цього. Мовляв, он і вода, яку святить церква, має лікувальні властивості. Так-то воно, можливо, так, але темпи зростання в Україні за останнє десятиріччя кількості хворих на туберкульоз збігаються з темпами зростання кількості храмів. Можливо, між ними існує прямий зв’язок? Звісно, не можна всі «біди поширення інфекційних захворювань» перенести лише на церкву. Тут і недостатня (більш того, погана) робота Міністерства охорони здоров’я, і соціальна обстановка, погіршення життя народу (раніше говорили, що туберкульоз — це хвороба убогості).
Однак зменшити «зони ризику», усунути причини, що сприяють поширенню туберкульозу, можна. Великих витрат церква не матиме, якщо, наприклад, почне дотримуватися загальних правил гігієни при проведенні культових обрядів. Можна, наприклад, при причащанні застосовувати ложечки одноразового користування, а не причащати всіх з однієї. Можна після кожного цілування скла ікони протирати його спиртом (або заборонити цілувати ікони; або зробити напис, як це робить Міністерство охорони здоров’я на пачках сигарет, попереджаючи про небезпеку паління). Принаймні за дотриманням норм гігієни — зокрема й у церквах — має стежити Міністерство охорони здоров’я України.
Що ж відповіло Міністерство охорони здоров’я України, коли редакція всеукраїнського науково-популярного журналу «Непоседа» звернулася туди зі своїм запитом? Наводжу цю відповідь:
«...Стосовно поточного нагляду за виконанням санітарного законодавства в культових спорудах, закладах, то, враховуючи, що Церква є незалежною від держави — такий нагляд... не проводився. Відповідні законодавчі та нормативні документи, які регламентують санітарно-протиепідемічний режим у культових закладах, не розроблені. Головний лікар Л. Некрасова. Міністерство охорони здоров’я; Центральна санітарно-епідеміологічна станція».
Отримавши таку відповідь, з якої випливає, що Міністерству охорони здоров’я України практично байдуже до дотримання церквами норм гігієни та санітарії, ми не знайшли нічого кращого, крім звернутися до Генеральної прокуратури України. Про рішення Генпрокуратури із цього питання, з дозволу газети «День», ми повідомимо читачів трохи пізніше, коли отримаємо відповідь.
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Редакція газети «День» не розділяє деяких переконань пана Вороного, з якими ми дуже добре знайомі з тих листів, які він нам люб’язно пише. Але важко заперечувати, що в опублікованому сьогодні листі він порушує вельми важливу й актуальну для суспільства проблему. Йдеться не лише про порушення в храмах обов’язкової гігієни при виконанні тих чи інших таїнств і обрядів, але й про ту фантастичну відповідь, яку отримав автор листа з Міністерства охорони здоров’я України.
