РЕЗОНАНС

Назрів вітчизняний «Уотергейт»

Ваша газета — це єдине з гідних уваги видання, що постійно підтримує інтерактивний контакт із читачем щодо найгостріших проблем. Завжди дуже змістовні й актуальні статті Лосєва, як, наприклад, одна з останніх, присвячена «лівому ренесансу». Судячи з комуністичної преси, Симоненко, спекулюючи на темі глобальної кризи, розперезався до непристойності. Дуже цікаві й пізнавальні публікації відомих іноземних авторів, таких як Ф. Фукуяма та інші. Критична рубрика вашої газети «Телебачення» завжди буде вельми й вельми своєчасною, оскільки як і раніше «чорною дірою» в нашому телебаченні залишаються нудотні «розважальні програми». На жаль, незагойною виразкою на репутації України залишається так званий касетний скандал. Цю тему чомусь ЗМІ ретельно обходять. А даремно.

Я вважаю також, що з початком чергової спікеріади обговорення факту надмірного перебільшення ролі спікера було б дуже корисним.

Вважаю, що в Україні вже давно назрів вітчизняний «Уотергейт». Йдеться про так званий касетний скандал, що сколихнув не лише нашу країну, а й викликав також широкий резонанс у всьому світі. Однак мимоволі виникає запитання: «В якій країні, що претендує на статус цивілізованої, можлива ситуація, за якої аудіозаписи, що дискредитують особисто президента та осіб з його найближчого оточення, ось уже впродовж кількох років офіційно і не підтверджуються, і не спростовуються. Адже ці записи вносять ясність у деякі аспекти діяльності Кучми та його соратників, а особливо в багаторічне і млявоплинне розслідування справи Гонгадзе, за ходом якої клятвено обіцяв стежити сам В. Ющенко. У результаті колишній генеральний прокурор Потебенько, який привселюдно заявив, що ці аудіозаписи — «брехня та фальш», отримує державну нагороду з рук самого В. Ющенка. Громадяни США, які викрили махінації президента Ніксона, заслужили суспільну вдячність. А громадянин України, який посягнув на «палацові» таємниці, затаврований як «зрадник батьківщини». І ще. Як неуважно потрібно ставитися до громадської думки, щоб безцеремонно напихати її твердженнями про фальсифікацію цих аудиозаписів. І хто, будучи в здоровому глузді, може уявити собі групу високопрофесійних пародистів рівня популярного Галкіна, яка за сценарієм, що безпомилково передає весь характерний нюанс «придворних» співбесід, була б здатна в загальній складності впродовж 90 годин розігрувати і фіксувати на диктофон подібну виставу. Ну, а тим часом із роками в суспільстві «касетний скандал» забувається. Комусь угорі це явно на руку, й тому правоохоронці мовчать. Уже й Кучма подає свій голос із політичного небуття, оголошуючи про кінець помаранчевої революції як про факт, що здійснився. Ось уже, дійсно, найактуальніша тема для журналістського розслідування.

Перший, хто вдарив у дзвін

Хочу висловити вдячність «Дню» за публікацію про Голодомор О. Пахльовської, З. Партико, за дослідження Дж. Мейса — хто перший вдарив у дзвін, хто дав нам урок, як треба шанувати свій народ, нашу історію. Вважаю, що ми маємо допомогти нашим зверненням до влади — вдова Дж. Мейса має отримувати призначену їй президентську стипендію, маємо бути вдячними Наталі Дзюбенко-Мейс за її велику працю над книжками про Голодомор. Очікую, що буде стаття «Дня» про Виставку до 75-х роковин Голодомору, змістовну, прекрасно організовану, пізнавальну, де демонструються фільми «Свіча Дж. Мейса», «Хлібна гільйотина» та ін. Прийшов час знати правду, свою історію, нашу трагедію — щоб думати самим, вирішувати долю України, будувати Україну, незалежну й багату.

Потрібен центр русистики

Хочу висловитись з приводу думки п. В. Лєсного у статті від 4 листопада (№199) про доцільність створення в Україні центру, чи хоч товариства, русистики. По-моєму, ідея створення такого центру, а краще б навіть української школи русистики, вже давно назріла і проситься на світ. Воно не тільки потрібне, а й життєво необхідне. І Україні, й Росії. Нам — щоб утвердитись та повнокровно уживати спадщину минулих поколінь. Їм — щоб знов не поставили «на коліна» і не принизили нас. З українського боку подання нового свіжого погляду на предмет русистики було б навіть благородним. Принаймні, достойнішим, аніж пускати кпини на адресу Нобелівського лауреата — за його (лауреата), нехай утопічне, але чесне, щире, вистраждане бачення «что делать». Хай би ми, хто незгоден з Олександром Ісайовичем Солженіциним, гідно вшанували пам’ять видатної людини власним проектом, як облаштувати спільний геополітичний простір. В контексті статті п. Лєсного теза про український центр русистики читається як «наш ответ Чемберлену». Нехай і так. На перших порах, за теперішніх переважних умонастроїв обабіч кордону, таке завдання для українського центру російських студій допустиме й виправдане. Для української політичної еліти, яка постає з перипетій сьогоднішнього Хаосу реалій українського життя (реального процесу становлення демократії), захисний (бойовий) щит є доконче потрібним. Рівно ж і у західному керунку це непогано б підкріпило задекларовану готовність до посередництва між НАТО і Росією. Надалі той щит у руках змужнілої еліти плавно міг би переформатуватись у надійну платформу для плідної українсько-російської співпраці. Так само і в міцний елемент мостової конструкції в об’єднанні Європі: від Атлантики до Уралу і Тихого океану. Інтелектуальні й фінансові спонсори для такого нашого центру русистики, ймовірно, знайдуться. В тому числі і з Росії. Перш за все, це ті, хто не хоче знов побачити Росію (і нас) «на колінах». Також і ті, кому не байдужа доля пана Михайла Ходорковського. Інформаційну підтримку (спонсорство) може надавати і «День». Що, між іншим, шановні, ви уже і робите. Головне для того нашого центру русистики, як мені здається, уберегти його від двох дій — заперечення російства та перетворення на філію москво-пітерського центру.

Це я і хотів сказати.

Цікаво було б довідатись думку з приводу зазначеного місця у статті п. В. Лєсного від добродія Дмитра Стуса. Зрештою, колись українці спромоглися на наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Чому б не зробити їм новий академічний утвір імені, скажімо, Г. С. Сковороди?