«Слово — не горобець...», або В пошуках чорної кішки у темній кімнаті
(Відгук на статтю Романа АНЧАРОВА «Окупацію слід називати її справжнім ім’ям — окупацією», «День» №116, середа, 18 липня 2007)
Допис Романа Анчарова «Окупацію слід називати її справжнім ім’ям — окупацією» базується на критиці мого коментарю до статті «А таки совєтська окупація!». Яких-небудь фактів, що суперечили б моєму допису, він не наводить, а деякі непорозуміння (при бажанні) легко могли б вирішитися після прочитання статті «Коли утворився Радянський Союз» («День», 6 липня 2007 р.). Зацікавив мене лист Анчарова з іншої причини. Не викликає заперечень право автора на власну думку, однак насторожують ті методи, якими він (і подібний стиль, на жаль, правило, а не виняток) намагається донести її до інших. У дописі виявилася низка непривабливих тенденцій, що є характерними не лише в цьому випадку, але й взагалі публічного політичного і суспільного життя. Серед них: приписування опоненту слів і думок, яких він не висловлював та побудова на цій основі власного звинувачення; безапеляційний тон і навішування всілякого роду ярликів та, нарешті, некомпетентність. Що стосується першого, то доказова база проти моєї замітки спрямована на те, щоб довести відсутність добровільності у створенні СРСР. Із цього випливає, що я стверджував зворотнє, тобто, наголошував на добровільності цього утворення. Мені здається, що не варто антисталіністу діяти сталінськими методами. Про добровільність у моєму коментарі не йшлося, то ж і розвінчувати нічого. Щодо другого — весь тон —звинувачувальний. Вже з перших рядків мене звинувачують в «імперській комуністичній практиці». Надалі автор постійно обзиває (у даному випадку це слово вірно характеризує зміст) мене «товаришем». Це за те, що Р.Круцика покритикували? Не варто робити із однодумця ворога. Такий підхід є справді проблемою українців: суперечка частіше йде за якісь форми, про зміст при цьому забувається. Ну, а до третього, по-перше, зверніть увагу на деталі. Не існувало на той час республіки з назвою УРСР. Була УСРР. І, якщо вже слідувати за дефініціями автора, то слід взагалі писати «УССР» та «СССР», оскільки він вживає термін «совєтський», а не «радянський». Тобто треба бути послідовним. Але це вже другорядне. По-друге, опонент, мабуть, не розуміє, що дефініції можуть нести відмінне від нинішнього смислове навантаження. Не знаю, чи відкривав він першу конституцію СРСР, але якби він зазирнув би до неї, то зрозумів би, що це не що інше як договір про утворення СРСР.
По-третє, дивує аргументація проти приписаного мені твердження про добровільність утворення СРСР. У першій тезі назване невідомо яке і невідомо де прийняте рішення. Тому, незважаючи ні на що, визнати вагомим аргументом його важко. У другій «антидобровільним» назване рішення повітової конференції КП(б)У про необхідність агітації за створення СРСР (якби лише такими методами СРСР утворювався, то він би й справді був добровільним об’єднанням). Третя теза взагалі ілюструє щось таке, що до аргументації на тему «добровільності-примусовості» має досить віддалене ставлення.
То ж давайте поважати і себе, і своїх опонентів і не шукати чорну кішку у темній кімнаті, тим більше, коли її там немає. Наостанок додам, що я дуже поважаю газету «День» і думки будь- якого дописувача цієї газети.
Дружба за розрахунком
((Відгук на статтю Валерія НІКІТИНСЬКОГО «Здатність мислити «інакше», «День» №110, вівторок 10 липня 2007)
Протистояння, яке кристалізувалося в Україні до кінця 2004 року — це неприхована боротьба різних світоглядів (світогляди тут взагалі ні до чого, вони просто відсутні), а всього лише найповніша капітуляція наших здатностей думати, уявляти і діяти. На користь (абсолютно чужих!) зовнішніх чинників. Одна наша «внутрішня сила» прагне зараз зовсім задарма здати цілу країну під назвою Україна своїй сусідці Росії. А інша, також наша внутрішня сила (помаранчева), прагне підпорядкувати нашу країну Євросоюзу. Що з цього виходить — загальновідомо. Всякі ж сили національно-об’єднуючого власного прагнення не мають поки виходу на політичний наш Олімп. Адже щоб об’єднати щось різнорідне і дійти до якоїсь згоди, треба завжди чимось поступитися. Адже для нас виграти суперечку — це означає завжди знищити суперника вщент. Годиться для цього все: публічні образи, знущання з приводу різних сімейних обставин тощо Коли ж ми врешті зрозуміємо, що цей, ще цілковито радянський процес знищення інакомислення кінця ніколи не має, а закінчується все, звичайно, самознищенням. І ні ЄС, ні Росії зовсім не потрібна ця наша внутрішня непримиренність. Їм також вигідно мати справу з партнером із власною гідністю. Ось чому всілякі консенсуси злять, а будь-яке наше примирення і згода можливі тільки на проекті «Україна». Все інше можна відкинути, залишити і здати кому завгодно.
