«Еліксир росту» — для політиків
(Відгук на статтю Лариси ІВШИНОЇ «Як ми заблукали в трьох соснах», «День» №92, субота, 9 червня 2007)
«Почалася негативна селекція, яка поступово привела країну до феномена «змови ліліпутів» — це, мабуть, найвлучніша оцінка того, що відбулось. Біда в тому, що вибори не заставлять підрости «ліліпутів» і не приведуть в політику «велетнів».
Україна знає своїх героїв
(Відгук на статтю Ірини ЄГОРОВОЇ, Ірини КОНОНЕНКО «Старим я не буду ніколи», «День» №105, вівторок, 3 липня 2007)
З усього видно, що єдиним суперечливим епізодом у житті Романа Шухевича було командування батальйоном «Нахтігаль». Якщо це і було сумнівниим рішенням наполегливого і безстрашного борця за волю України, то на цьому не треба зосереджувати особливу увагу. В складних політичних обставинах обрати найоптимальніший хід завжди непросто. Жодна видатна людина не застрахована від подібних помилок, хоча особливої помилки я тут і не бачу. В постаті командувача УПА важливими є не результат його конкретних вчинків чи дій, а вказані п. Бойко такі риси Романа Шухевича як патріотизм, освіченість, духовність, висока внутрішня культура, які у поєднанні з вольовим характером і товариською натурою дають нам образ, приклад для наслідування, яких українцям насправді бракує серед наших історичних особистостей. Хіба не робив помилок Наполеон? Це ж він наказав розстріляти 3000 полонених у Сінайскій пустелі, але хто про це пам’ятає? Людська велич Наполеона залишилася предметом гордості для французів на усі віки, назважючи на скоєний ним злочин проти людства. На совісті Романа Шухевича такого злочину нема. І ми, українці, маємо усі підстави пишатися такими героями як командувач УПА, та, що своєю боротьбою вписала яскраву сторінку в нашу трагічну історію. Паплюження таких людей — це не менше як приниження самих себе, банальна втрата власної людської гідності.
Шануймося з іншими, але шануймо своїх!
(Відгук на статтю Миколи СІРУКА «Володимир ВЕЧЕРКО: Процес євроатлантичної інтеграції не повинен зупинятися», «День» №95, четвер, 14 червня 2007)
Пан Вечерко висловив багато позитивних ідей щодо національних інтересів України. Читач, напевне, скине перед ними капелюха, бо скільки разів політики співали про цю ідилію в унісон. Перш за все, світ хоче спілкуватись з людьми, які шанують себе, свій народ і кожну людину в світі. Прийняття тих чи інших законів не перетворить українську політичну еліту в новий, культурний і національно свідомий авангард нації. Сам пан Вечерко слушно зауважив, що в Україні велика кількість населення ще живе і міркує категоріями минувщини. Але не чути, щоб хтось з «Регіонів» виявив бажання підняти цей масив на рівень людини 21-го століття — про відродження української розстріляної культури ніколи навіть не згадується, як і не сприяється новій генерації українських митців. Як прикро, що під час найбільшої культурної події в Києві — виконання опери Г. Майбороди «Ярослав Мудрий» провідники політичної еліти не виявили зацікавлення, тоді коли в Європі подібне явище підтримують посадовці найвищих верств уряду. Коли спитали представника українського уряду про присутність на опері, він з лукавою посмішкою відповів, що не має на це часу. В Україні вже пробуджується без підтримки уряду реабілітація знищених українських культурних установ, а уряд зробить своєму народові велику послугу, коли створить програми для масового обміну із західними країнами спеціалістів всіх громдських установ, а особливо нарахує стипендії здібній молоді, надасть можливість стажуватися чи почати працювати в інших країнах.
Наприкінці пан Вечерко жваво ділиться своїми враженнями про вступ до НАТО. Але, чому б йому не організувати візити цеї установи до людей, які проти неї виступають. Нехай вони підверджуть НАТО свої «за» чи «проти».
Хто і коли окупував Україну?
(Відгук на статтю Юрія ШАПОВАЛА «Музей окупації? А хто окупанти?!», «День» №98, вівторок, 19 червня 2007)
Музей радянської окупації... Чому ми себе обдурюємо? Ніякої «радянської держави» не було — слідом за білою (царською) імперією поміркованого зла, прийшла червона московська імперія крайнього зла. Нам лишається сподіватись, що наша молодь буде вільна від рабства та закладе підгрунтя справжньої української держави, якої сьогодні немає.
Окуповані капіталом
(Відгук на статтю Станіслава КУЛЬЧИЦЬКОГО «Чи перебувала Україна під радянською окупацією?», «День» №104, середа, 27 червня 2007)
Музей радянської окупації — це блюзнірство над усім нашим минулим. Ми всі з того часу — пенсіонери. Зараз настає окупація капіталу. Це найстрашніша окупація, бо вона не має людського обличчя. Знедолені старики і діти. Одні жирують на потіху, іншим уже не встати з колін. Комуністи не додумалися створити музей царського режиму.
У кожному часі є свої негативні й позитивні сторони. Принаймні, радянська окупація являла собою безкоштовне навчання, безкоштовну медицину, всі діти направлялися в безкоштовні дитячі садки, дармоїдство каралося, не було жебраків, які вмирали в підворіттях, були безкоштовні піонерські табори, не було неписьменності. Зараз до армії приходять неписьменні хлопці. Не було такої страшної дитячої злочинності з убивствами і настільки високої смертності. Це плюси, які не завадило б враховувати. Жирувала верхівка, а сам собою лад був не поганий. Потрібно було лише щось підкорегувати, а не знести все з лиця землі. Час із цим існуючим ладом також зведе свої рахунки. Як не можна чіпати небіжчиків, так не можна повертатися до минулого, називаючи міста, вулиці старими іменами, повертати історію на круги своя.
Чи встигне Україна на «європейський» потяг?
І куди він її доставить?
(Відгук на статтю Юрія ШАПОВАЛА «Музей окупації? А хто окупанти?!», «День» №98, вівторок, 19 червня 2007)
Ось у чому річ: необхідне покаяння. І, передусім, за своїх батьків, які так і не розкаялися, але вже майже всі пішли в інший світ... Через це має рацію Юрій Шаповал — до кого зараз претензії? Ми чомусь завше вважаємо (і вельми необґрунтовано!), що немає нічого гіршого за чиюсь окупацію. Проте, якнайповніша деморалізація, несмак, добровільне прийняття всіляких найновітніших ідолів і болванів за месій — набагато, набагато гірше... за будь-яку окупацію, адже зрештою всі звільняються. А хіба можна вилізти з тієї багатовікової варварської прірви, в якій опинився саме наш український народ, без каяття? Ми самі ж пустили в свої душі чужі вульгарні правила, поняття та звичаї, самі потім повністю їм підкорилися.
Ось чому (це вже ближче до теми, порушеної Ларисою Івшиною) так легко було встигнути на європейський потяг, який рушає, всяким там східним німцям, полякам, чехам, словакам, прибалтам, болгарам, румунам і навіть (як виявляється!) сербам та албанцям. Дуже багато від чого нам, все ж таки, потрібно звільнитися. І не лише зовні, а зсередини... Але хто сказав, що цей європейський експрес може рухатися лише на Захід? Схід же також, багато в чому, Європа і аж до Уральських гір (і це лише ж географічно). Вдумаймося лишень: чому Польща так легко опинилася в Євроспівтоваристві? Та тому тільки, що завжди дуже активно заступалася за своїх східних сусідів (Україну насамперед)! Коли ми навчимося так само активно переживати вже за своїх східних сусідів, хто нас тоді зможе вилучити з єдиної єврородини? І з нею спробувати нас не ідентифікувати?..
