Кілька нотаток про...
(Коментар до матеріалу Лариси Івшиної «Підтримка — не в аплодисментах!..», «День», №205, субота, 24 листопада 2007 р.):
1. Правду потрібно говорити всім — і кого ти поважаєш, і, тим більше, тим, кого поважати ти вже не в змозі...
2. Комуністичний ленінсько-сталінський режим був окупаційним не лише для України, але й для країн Прибалтики, Казахстану, Молдови та інших. І, звичайно ж, самої Росії. Ось тільки, як можна пояснити його «запаморочливий успіх» і довгоживучість на всіх цих окупованих територіях?..
3. Ніяка революція шансів нікому, ніколи й ніяких не дає. Вона лише шанси всякі і в усіх відбирає. Вчитися працювати потрібно так, щоб навіть і думки ніякої про будь-яку революцію не виникало!..
4. Свобода слова — не у вільному журналісті (письменнику). Це взагалі утопія. Вся річ лише у вільному Слові, яке проростає новим життям у кожному наступному поколінні...
5. Чесні політики-українці — це, все ж таки, поки що фантастика. Нам би побільше зараз політиків-українців, які усвідомлюють свою нечесність. І які намагаються, хоч трохи, її позбутися...
6. Накопичена в нашому парламенті агресія стосується, передусім, конкретних постів, крісел і посад, а зовсім не принципових якихось проблем і питань. Як вижити (й виховати дітей) нині простісінькому роботязі-українцю не хвилює, не турбує тут, на жаль, поки що нікого...
У чому відмінність?
(Коментар до публікації Миколи НЕСЕНЮКА «Коло замкнулося», «День», №201, вівторок, 20 листопада 2007 р.)
Причина поразки нашої національної збірної не в тому, що вона «посередня» (Литва теж посередня!), а в тому, що вона дійсно «збірна», а ніяка не національна. Жодного національного духу ні команда, ні її капітан, ні її тренер не демонструють. Хоча, без сумніву, вони думають інакше, бо мають власне розуміння, що таке «національна» команда. Це їм добре розтовкмачило начальство приблизно в такому дусі: у національній команді треба покласти руку на серце і ворушити губами, коли перед початком матчу на стадіоні заграє музика. Який національний дух може бути в капітана команди, який вивчив італійську й англійську мови, але не вивчив української? Я розумію, що вона йому абсолютно непотрібна у житті й саме знання мови нічого не додасть футболістові у майстерності. Але якби він її вивчив, він просто продемонстрував би наявність у себе національного духу. Того духу, який допомагає вигравати, що нам і показали литовці. Наприклад, команда Німеччини ставала чемпіоном світу або займала призові місця із середніми футболістами власне тому, що була найбільшою мірою національною. Особливо показовим у цьому плані був чемпіонат світу 1954 року. Не формальне проголошення ФРН, а саме день перемоги Німеччини над Угорщиною у фіналі став днем відродження нації. Наведення прикладів можна продовжувати, але вони не переконують того, хто того національного духу не має і не може собі його уявити. Наші футболісти, звичайно, хотіли б грати у фіналах Європи і світу, але тільки тому, що це додавало би їм ваги і у власних очах, і у трансферному рейтингу. А що це підняло би також престиж країни у світі, футболістам на думку і не спадає. Та зрештою, інакше і не може бути в суспільстві, де гроші — найвища цінність, вища за національну честь і національну гідність.
Академічний рахунок
(Коментар до публікації Клари ГУДЗИК «Куди і як рухається наша наука», «День», №207, середа, 28 листопада 2007)
А що зробив пан Патон для того, щоб залучати молодь в науку??? Я, маючи 36 років, про науку мріяв з дитинства. Спочатку це були шкільні олімпіади, дійшов до всесоюзної, закінчив школу із золотою медаллю, а інститут з червоним дипломом. Вступив в аспірантуру в НАНУ, захистився. Нині активно співпрацюю з Німеччиною, маю понад десяток публікацій в поважних міжнародних журналах. Справа в тому, що українські журнали в світі ніхто не читає. Чим я не «талановитий молодий вчений»???
Але при цьому живу вже 18 років в гуртожитку, через низьку зарплату в НАНУ та відсутність житла не маю змоги завести сім’ю. Неодноразово звертався в НАНУ з проханням, аби надали службове житло. Наприклад, президія НАНУ наприкінці 2006 року ділила 22 квартири, всі вони без жодного конкурсу, колуарно дісталися в тому числі й кільком функціонерам президії, які не мають стосунку до науки. Коли я звернувся з запитом до Патона, які критерії розподілу, мені чомусь відповів голова профспілки НАНУ про те, що наукові досягнення не беруться до уваги (див. тут: http://www2.maidan.org.ua/n/osvita/1172150347). Пізніше, коли ми зверталися в НАНУ із запитанням, як визначаються поняття «видатний» та «визначний», прописані в статуті для обрання академіків та член-корів, за що їм щомісячно платять без жодного звіту кілька тисяч гривень платників податків, то одержали знущальну відповідь (див. http:// www.ukrnauka.org.ua /InfZap01Re.htm) з посиланням на словник сучасної української мови. Фактично академіки та член-кори просто безконтрольно жирують за рахунок платників податків. Молодим науковцям в НАНУ робити просто нічого, їх там чекають лише як напівдармову рабсилу.
Про Булгакова замовте слово...
«Сумно», пане Кралюк, не від того, що ви не вважаєте Михайла Булгакова Великим українцем, (див. «День» № 208 від 29.11.2007 р.).
Зрештою, кожен вільний робити власний вибір. Проте, перечитайте уважно, все ж таки, ще раз усього Булгакова. Вороже він завжди ставився лише до хохлів-підлабузників (а їх було і є в усі часи більш ніж достатньо!), а до всього щиро українського — завжди лише з найбільшою повагою, увагою та вдячністю. Тому він і ніколи не служив ніяким «іншим», а завжди лише своєму письменницькому покликанню. А воно (це покликання) хіба ж не вимагає саме безжалісного погляду на навколишнє? А на самого себе, теж? Діалектика «свій-чужий» не така вже й проста, насправді. Обов’язково ж приходять часи, коли «свій» раптом опиняється нескінченно далеко, а «чужий» — ближче, ніж що б то не було на цілому світі...
P. S. Що ж стосується князя Василя — Костянтина Острозького, то тут можна погодитися з Петром Кралюком — він дуже навіть гідний визначення «Великий українець». Його роль і робота на заснування та будівництво Січі — Запорізької ще зовсім-зовсім недооцінена, до речі.
