Щось не щастить Україні на різних зодіакальних східних тварин. Начебто і багато серед них свійських, а кусають чи клюють, як хижі. Оце як почав 2005 рік, рік Півня, клювати, то досі не перестає. Сподівалися, що 2006-й, рік Собаки, залиже ці рани, але і йому цього не вдалося. Наступні два роки тільки додали нових ран. І слідів від минулих теж не зменшилося. Насамперед у душах і серцях наших. Та й надто глибокі та пекучі ті рани. І дуже вже їх багато. Хто тільки не намагався вкусити, гризнути, дати стусана, а чи просто вщипнути. І свої, й чужі. І одне одного, і Президента, й уряд, і Верховну Раду, шукаючи привід та найдошкульніші слова.
Не став винятком і нинішній рік Бика. Він у нас теж почався не як у людей. Все, що є найгіршого, відразу пішло в хід: і роги, й копита, й воляча впертість. Причому в перші ж дні нового року, незважаючи на цілу низку різдвяних свят, духовна суть яких — це, насамперед, благословення, очищення душі від різної скверни, перегляд і оцінка своїх моральних цінностей. Коли у майже кожній міській і сільській хаті та квартирі лунали слова возвеличення Ісуса Христа, коли і старі, й малі колядували та щедрували та одне одному бажали здоров’я й любові, злагоди й душевного спокою, а нашій Україні — миру, добра та процвітання, наші «землячки» створювали «спеціальні комісії», шукали на газових кранах не стільки чужі, скільки свої руки.
Хіба це етично, морально: звечора вітати одне одного з Новим роком, Різдвом, Водохрещем, а вранці, даруйте, обливати брудом, добираючи найдошкульніші й найбрутальніші слова?! Причому публічно, при якомога більшій аудиторії. Не по-людському, не по-християнському! В одній руці тримати свічку, хреститися, а у другій — віхоть із дьогтем. Грішно! Ну чому ми так часто діємо в межах двох крайностей? То говоримо, що «наша хата скраю», а то виносимо із неї все сміття на люди? Дехто постійно повчає, що це в інтересах демократії, це і є громадянська позиція. Чия? Партії, фракції, коаліції? А, може, виборців? Скажіть конкретно — яких? Адже ж принципи демократії нічого спільного не мають з очевидними брудними політичними іграми, спрямованими на дестабілізацію суспільства, на збурення суспільної думки, на протистояння одного регіону іншому і т.д. А в цілому завдаємо Україні нових ран.
Найболючіше те, що у своїх політичних і владних міжусобицях більшість із цих гавкаючих і кусючих особин знущаються з нашої людської та історичної пам’яті, яку в останні роки, серед іншого, й завдяки публікаціям у «Дні» вдалося зберегти та примножити. По слову, по реченню, по іменах, розкиданих по світу, зібрати докупи. Причому це стало можливим здебільшого не стільки за участю нинішніх політичних «гризунів», скільки завдяки старшому поколінню, яке дивом вижило у м’ясорубці ХХ століття і зберегло не лише пам’ять, а й честь, гідність і сумління. А скільки єхидства та зловтіхи відчуваємо у голосі та в інтонаціях багатьох політиків, коли заходить мова про Україну! А вона ж у нас не тільки за назвою, а й за ідентичністю є єдиною на планеті. Іншої у нас немає, як співається у відомій пісні. Та й «все на світі можна вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину» (Василь Симоненко).
Мільйони імен великих синів і дочок народила та виховала наша земля. Та не всіх зберегла. Тисячі імен викарбувано на гранітних та мармурових плитах по всьому світу. Весь український алфавіт на пам’ятниках і надгробних плитах. Від «А» до «Я». Гнані зі своєї землі, голодні, без даху над головою, принижені, цьковані та безправні, українці самі піднімалися з колін і возвеличували не один народ і не одну країну, зберігаючи у прізвищах, в іменах, в паспортах, у душах і піснях, у пам’яті код своєї землі, своєї нації, код своєї рідної країни та мови. І ніхто, ніде й ніколи не називав їх «маленькими українцями». А ми у своїй країні самі додумалися до цього приниження. Досить того, що не одне століття ми вже були «малоросами». Тож не потрібні нам ні старі, ні нові визначення. Незалежно від того, хто їх тиражує.
Так само ніколи наш народ не зазіхав на чужі землі, на чужі території. Бо «за всю історію, — як писав Володимир Вернадський, — Україна боролася за дуже мало пунктів, які були важливі для життя народу та утвердження держави: це — освіта, книгодрукування, церква та мова». Ми боремося за це й сьогодні. Але чомусь знову здебільшого самі з собою. І не задумуємося, що боремося проти України. Ось, наприклад, візьмемо Бразилію. Скажіть там, що є країна, краща за неї, — вам заперечить навіть дитина. Бо є неписаний закон для всіх — жодного поганого слова на адресу своєї держави, її народу. Якщо тобі щось не подобається, якщо тебе щось не влаштовує — шукай краще. А краще, як відомо, там, де нас немає.
Звідки у нас ці подвійні стандарти, ознаки відвертої антиукраїнщини, зневага до історичної правди та пам’яті, неповага, врешті, до самого себе, відречення від родового коріння і материнської мови? Звідки ці антиморальні категорії, це «бузинове» коріння, ознаки хамства, чванства, цинізму і на додачу — дикі поняття «азіатчини»? Невже причина у низькій публічній культурі, яка бере свій початок із кухні й, не зазнаючи жодних змін, тягнеться до високих трибун? Послухайте: та ж сама лексика і слова, що за кухонним столом, — у сесійній чи іншій залі. Брак інтелігентності та духовності, які є основою терпимості, толерантності та порядності. Виявляється, не освіти бракує, не знань і звань (у багатьох їх аж занадто), а саме високої культури. І не треба тут спекулювати платонівським висловом «хоч ти мені друг, але істина дорожча». Бо суть істини саме в тому й полягає, що отримана вона не ломовими методами, не міцними словами і не гіркими сльозами, а силою переконань, аргументів, компромісів.
