10 та 20 жовтня 2000 року були введені в обіг ледь підправлені гривні старого зразка, то невже Україна не спромоглася до 10-річчя Незалежності виготовити нові гроші? Невже бракує митців?
У нас є гарні зразки вітчизняних грошей, то має бути спадкоємність традицій. Російські, радянські банкноти були найкрасивішими у світі, справжні високохудожні твори графічного мистецтва. Особливо ювілейні — до 300-річчя дому Романових за малюнками академіка живопису Івана Білібіна. Гроші УНР (малюнки Георгія Нарбута) були українськими і нічиїми більше. Навіть в умовах громадянської війни різні тимчасові уряди та верховні правителі мали власні непогано виготовлені гроші. Мабуть, скажена любов до американських доларів привела наших митців до поганого запозичення дизайну їхніх грошей. Для пересічного громадянина гроші мають бути бажаними, красивими, бо вони дають людям радість життя, їх зберігають, дарують тощо, а для держави це символ сили, стабільності, заможності, а також ознака національної належності. А що ми маємо?
Два випуски національної валюти по сім номіналів. Перший: малюнки художників В. Лопати та Б. Максимова, другий — братів Харуків.
Не вдаватимуся до деталей і подробиць, хоча в такiй роботі непомітних деталей не буває, усе важливо. Похибки видно навіть неозброєним оком, вони на поверхні, графічна недосконалість і по суті, і по формі. Намагання або невміння зробити малюнок без використання національного орнаменту; замість нього тангірні сітки. Україна має такий багатий фольклор i традицiї, яким позаздрить будь-який народ. Окрім усесвітньо відомого українського бароко є регіональні — від Полтави до Закарпаття. На звороті банкнот — зображення православних храмів. Ми що, богомільний народ, чи це національна ознака України? Невже у нас немає нічого важливішого від церков? Гривні другого випуску ще гірші — це просто еклектичне зібрання розрізнених елементів, які заповнюють поле без зв'язку між собою (хоч окремі елементи малюнка непогані), а також строкатість кольору. Важко уявити гроші без державного герба, але що поробиш, коли його немає.
Про портрети. Гроші — це історично-політичний документ держави, вони становлять науковий інтерес для людей, які будуть жити після нас. Тому треба дуже виважено ставитися до політичних діячів минулого, нехай вони залишаються на сторінках історичних досліджень, а не на державних документах, якими є гроші. В історії нашого народу дуже багато видатних, славетних діячів, які творили матеріальну та духовну культуру, знану не лише в Україні, а й у всьому світі. Від просвітителя Петра Могили до конструктора Антонова — їх портретів вистачить не на сім номіналів, а й на 70, якби була така потреба, вибір серед достойних великий.
Декілька слів про інші державні документи: цінні папери, знаки поштової оплати — марки, вітальні листівки, конверти тощо. Це також обличчя держави, вони мають бути на належному рівні, якого, на жаль, сьогодні ще не досягнуто.
Усе сказане вище — це наслідок, а причина одна: бракує художників, які хотіли б і головне могли б працювати на підприємствах держзнаку. Для цього замало, звичайно, одного бажання, потрібен талант, фахова придатність поліграфіста, любов та відданість справі. За усе ХХ сторіччя Україна мала не більше десятка, а може, й менше таких митців.
Наша держава досі ніколи не друкувала власних грошей та інших державних паперів, усе це робила Москва, і дуже вправно, бо то було традиційно для Росії. Методом селекції відбиралися митці з усього Союзу, художники та гравери. Коли виникала потреба заснувати своє виробництво, то директори на свій розсуд набирали штат виконавців, у тому числі й художників. Роль художника на підприємстві, що виготовляє виключно образотворчу продукцію державного значення, має бути найголовнішою. Не директор має вибирати художника, а держава на альтернативній основі, шляхом конкурсу та регулярної звітності. Ця посада має бути державною.
