Із дитинства не могла зрозуміти волелюбний характер тата, його вміння відстоювати своє, боротися за правду до надриву. Йшов по житті без підлабузництва та високих посад, часто — як по лезу бритви. У ті часи, коли це було особливо модно, не прагнув досягти якоїсь ваги в суспільстві через членство в Комуністичній партії. Зараз, спілкуючись із його друзями, однокурсниками та одногрупниками, співробітниками-журналістами, дізнаюся чимало нових моментів, за які дедалі більше починаю поважати свого тата, якого я мало знала...
Мої батьки розлучилися, коли мені ледь виповнилося дев’ять, — у рік сумнозвісної Чорнобильської трагедії.
Одружилися вони, коли мама була ще зовсім юною, а татові — далеко за тридцять, він був вже досить успішним журналістом, мав друковані поетичні праці в багатьох збірках, писав гуморески, вірші, нариси, статті.
Отримавши педагогічну освіту в Полтавському педінституті (ще в інституті він мав перші публікації своїх поезій), після кількарічної роботи викладачем української мови і літератури в селищі Леніно в Криму, продовжив свій творчий пошук у районній газеті «Народна трибуна» Котельві, потім — у районній газеті «Червоний промінь», друкувався в гумористичному журналі «Перець». Гуморески, усмішки, ліричні твори й навіть пісні давалися йому легко. А далі тато подався в Київ, де працював у газеті «Вечірній Київ» відповідальним секретарем і журналістом, саме в цей час він і познайомився з мамою. Потім у різні роки була робота науковим редактором у журналі «Хлібороб України», газеті «Рятувальник», відповідальним секретарем у журналі «Надзвичайна ситуація» (чимало відряджень до Чорнобиля), в газетах «Удача», «Киевские Ведомости», заступником головного редактора в газеті «Сільський час», кореспондентом редакції газети «Сільське життя», редактором відділу газети «Культура і життя». Це тільки деякі з тих видань, у яких писав тато, але була ще безліч публікацій і дописів у інші видання, публікації його поезій. Коли майже два роки тому тато захворів, то передав мені на збереження зошит із невиданими віршами (багато поезій він дарував друзям і знайомим на свята, так і не наважуючись видати їх окремою збіркою). Чимало з татових віршів разом із публікаціями я віднайшла і в папках його домашнього архіву, які тепер мрію видати окремою книжкою, бо розумію, що для нього його вірші були одним із найсокровенніших скарбів.
ЗВ’ЯЗКИ З ДИСИДЕНТАМИ
Нещодавно мама згадувала, що в нашій невеликій київській квартирі завжди були раді справжнім українцям, тому до нас заходили й люди, які не були у фаворі у влади. Наприклад, український дисидент, поет, прозаїк, журналіст, публіцист, історик Данило Кулиняк, людина по-справжньому віддана Україні ще з юнацьких років, якого було заарештовано за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники свободи України» й антирадянську агітацію та пропаганду. Тато зберіг дружні стосунки з паном Данилом на довгі роки, про це свідчить і подарована татові (вже в двотисячні роки) паном Данилом його книжка-дослідження долі останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського.
Саме тато знайомив маму з культурними осередками та майстернями, де дбали про культурне відродження України. Завдяки татові мама вперше тоді познайомилася з Музеєм Івана Гончара та з його засновником. Тоді цей знаний нині не лишень у столиці, а й далеко поза її межами музей містився в звичайній дерев’яній хатині, побудованій Іваном Макаровичем. Приблизно в ті ж роки доля звела тата з мініатюристом Миколою Сядристим, який потім довгі роки підтримував теплі стосунки з моїм татом.
Тато й нам з братом весь час нагадував, що ми не повинні цуратися того, що ми українці; підкреслював, що ми повинні спілкуватись українською, і збирав чудову українську бібліотеку. А ще саме тато вперше розказав мені про Голодомор в Україні, коли про нього ще не заведено було говорити вголос.
Зв’язки з дисидентами коштували татові декількох розмов у КДБ. Гадаю, вся ця його непокірливість системі була наслідком того, що він ще дитиною чітко усвідомив суть радянської влади. Ще з тих часів, коли його сім’я зазнала голоду, коли бачив і чув, як заможних господарів на селі позбавляли землі та житла, через відповідну політику радянської влади.
Татова сестра — Тітка Ніна, 1925 року народження, яка була старша його на десять років, згадувала, як у дитинстві її вразило розкуркулення заможних сусідів та як викидали з хати на сніг їхніх малолітніх дітей, а добрі люди потайки ховали їх по хатах, щоб не замерзли.
ДЯДЬКО ПЛАТОН ВОРОНЬКО
Моя бабуся Лисовета (себто Єлизовета) — татова мама, була старша від свого чоловіка, дідуся Григорія, на кілька років. Її діти та односельчани згадують її як жінку надзвичайної краси та дуже складної долі. Вона з багатодітної родини, серед її сестер була Марфа — мати майбутнього поета Платона Воронька. Мій дідусь Григорій мав сувору вдачу і був другим чоловіком Лисовети, перший чоловік її помер. Бабуся народила в другому шлюбі семеро дітей. Після страшної трагедії у нашій сім’ї, коли згоріло двоє її середульших малолітніх дітей, разом з коморою, у якій діти гралися з сірниками, бабуся Лисовета потрапила до лікарні, де втратила шикарні довгі густі коси аж по п’яти (їх тоді відрізали і відмовилися віддавати). Як згадка про ту страшну втрату дітей за хатою й досі стоїть могила з останками двох дівчаток — Марійки та Галинки, яким не судилося стати дорослими. Потім наступних народжених своїх доньок бабуся ще раз назвала Галиною та Марією. Усім своїм п’ятьом дітям бабуся віддавала безліч уваги та любові і всім передала у спадок великий дар від Бога — чарівний та неповторний голос. Завдяки своїм вокальним даним мої тітки завжди були бажаними учасницями концертних програм. Їх так і представляли на сільських концертах — сестри Шаповал — Ніна, Галина, Олена, Марія. До кожного такого пісенного свята намагався вгадати свій приїзд зі столиці й мій тато.
У татовому архіві я натрапила на один із невеличких листів, написаних Платоном Микитовичем Вороньком (до речі, цього року поетові Платону Вороньку мало б виповнитися 100 років) до нього, з якого видно, що їх пов’язували не тільки щирі братні стосунки й безмежна любов до рідного мальовничого села Чернеччини, річки Ворскли, луків та навколишніх лісів, які вони обидва згадували і в своїх віршах, і в нарисах, і просто в листах один до одного. Пам’ятаю, у дитинстві любила перечитувати вірші дядька Платона, особливо про «Хлопчика помогая». У нашій бібліотеці досі стоїть книжка, підписана дядьком Платоном моєму старшому братові Тарасу, її з задоволенням сприйняли і мої дітлахи.
Дядько Платон опікувався не лише батьком. У розмові зі своєю двоюрідною сестрою я дізналася, що, коли у Платона Микитовича був ювілей і він приїздив до рідного села, разом з ним був якийсь впливовий товариш. Вони зупинилися у рідної татової сестри тітки Олени (всі називають її Лєною) і коли після вечері за столом заспівали (що тоді на селі було звичною справою), то заспівала й тітка. Її голос тоді настільки вразив того впливового пана, що він не втримався і став вмовляти тітку Лєну, щоб та спробувала свої сили в столиці. Але тітка на той час була вже заміжня, мала трьох дітей, а батьки її чоловіка й слухати не хотіли ні про яку артистичну кар’єру. Потім вже мій тато ще кілька разів намагався вмовити сестру поїхати на навчання до столиці. Сімейні проблеми змусили відмовитися від кар’єри співачки й іншу татову сестру Марію, яку теж запрошували співати у столичний хор.
Дідусь Григорій (батько мого тата), 1900 року народження, мав сувору вдачу. Під час Першої світової війни 1924 року був санітаром. У Другій світовій війні отримав звання сержанта, був командиром відділення розвідки 743-го запасного артилерійського полка. Мав нагороди та медалі: «За бойові заслуги», «За відвагу», «Слава ІІІ ступеня», «За перемогу над Німеччиною», орден «Велика Вітчизняна війна». За переказами рідних, він часто, будучи у розвідці, приводив «язика». 1944 року у бою під німецьким містом Наумістісом у Західній Пруссії діда було поранено у ногу та мобілізовано у місто Воткінськ Свердловської області в Удмуртії. Під час поранення воював на третьому Білоруському фронті, 616-му артилерійському полку.
Під час війни в Чернеччині стояли німці, деякі з них зупинилися у нашій хаті. Згодом 15-річну тітку Ніну (найпершу бабусину помічницю) забрали в Німеччину, де вона працювала на господаря. Коли полонених звільнила радянська армія, їй дали гвинтівку — і вона пройшла війну як снайпер. З цією гвинтівкою тітка Ніна дійшла аж до Берліна, де й залишила напис про вояків із Чернеччини. До речі, як казав тато, ця історія потім лягла в основу вірша дядька Платона, який дуже тепло ставився до тітки. Навіть надпис на одному з його фото, подарованому їй, звучить так: «Милій, дорогій моєму серцю Ніні». Вже за часів незалежності тітка за заслуги під час війни була нагороджена орденом «За мужність», про інші її нагороди я, на жаль, нічого не знаю.
Коли б мене спитали, за що найперше я вдячна моєму татові, то я б відповіла: за те, що він навчив мене любити свою мову, свій народ, свою державу. У нього цього непідробного ставлення було по вінця. Він — людина від землі — знав на луках і в лісі кожну травинку, з дитинства вчив мене цим назвам — і народній, і українській, і латинській, і російській. Кожна навіть маленька прогулянка в ліс завжди була для мене новим відкриттям природи маленької моєї батьківщини. Татові репортажі були про простих українців, про любов до рідної землі. Ці статті вперше запалили в мені бажання писати. А ще тато транслював мені шанобливе ставлення до історії і пам’яті своєї родини. Тому нині по крупинці намагаюся зібрати дані про наш рід. Занотовані, розказані татом і тіткою, транслюють мені картинки з минулого життя мого роду, частинку пам’яті, а збережені татом безцінні фото з нашого сімейного альбому я тепер зможу передати своїм дітям, щоб вони знали про своє коріння.
