Статті Тетяни Денисюк та Олега Беспалова («Протиотрута від розчарування, або Як запустити в Україні «механізм успіху» та «Президентська правда». — Ред. ) зійшлися на шпальтах 188 числа «Дня» не випадково. Бо зійшлись вони на ґрунті позаісторичності. Народний депутат каже про «сформовану в Україні традицію прийняття рішень державної ваги однією людиною», а автор «Успішної України» нарікає на «старий, із радянських часів успадкований характер відносин між особистістю і державою». Автор обмежує історію питання п’ятнадцятьма роками незалежності, авторка — не йде далі сімдесяти радянських років.
Політикові можна вибачити історичну короткозорість. Але дивним чином дослідниця «національного характеру», «національної свідомості» та «національних комплексів» убачає особливості їхнього формування в чинниках не/над- національних (тобто радянських). Це все одно, якби вужак народився від їжака.
Насправді ж «патерналістська» складова українського національного характеру й української національної свідомості (як у владній голові, так і в головах посполитих) є похідною від російського національного характеру, російської національної свідомості й випливає звідти. Даються взнаки — чим далі на схід України, тим більше — сотні років життя у складі Російської (в радянській формі теж) імперії!
Те, що в нас є лише варіативною складовою, в Росії — незмінна основа суспільного життя. Там «народ и власть связаны узами почти что семейного родства, где власть берет на себя функцию отцовства («царь-батюшка», «отец родной»), а народ — ее малых и неразумных детей, нуждающихся в постоянной опеке и покровительстве над собой» — пише провідний російський культурфілософ Вадим Мєжуєв. Максимум у сподіваннях на краще, що їх може дозволити собі свідомість та менталітет такого народу, — це сподівання на «доброго» царя та «справедливого» батька.
Страждаючи від хамського «нахрапу» кучмівської адміністрації (вислів Олега Беспалова), ми точнісінько, як росіяни, сподівались: оберемо добрішого, національно свідомішого, інтелігентнішого тощо, та не буде краще, як у нас в Україні. Російська складова нашої української душі обрала безперечно найдобрішого та найсправедливішого «царя- батюшку». Добрішим, інтелігентнішим і національно свідомішим за Віктора Андрійовича Ющенка бути просто неможливо. Саме з цієї причини, я сподіваюсь, розчарування українців в ньому має назавжди перекреслити російську складову наших електоральних сподівань. Українська душа, характер і свідомість стануть тоді суто українськими. Росія, нарешті, піде від нас. І з Богом!
А Бога вистачить на всіх. Адже Він «цілком спроможний охопити одним поглядом усе людство і навіть, понад це, подбати про горобців» (Кіркегор). У тому числі й про горобців від політики.
