Потепління відносин між США і СРСР на початку 70-х років минулого сторіччя сприяло початку міжнародної співпраці в освоєнні космосу. Під час візиту до Москви президента США Річарда Ніксона наприкінці травня 1972 року відбулося підписання угоди про співпрацю в космосі між СРСР і США з метою підвищення безпеки польотів і здійснення в майбутньому міжнародної співпраці в наукових експериментах. Так з’явилася на світ програма ЕПАС — експериментальний політ космічних кораблів «Аполлон» (США) і «Союз», який відбувся рівно 30 років тому — 15 липня 1975 року. Спогадами про цю подію ділиться безпосередній учасник проекту — заслужений випробувач космічної техніки, полковник у відставці Геннадій Понамарьов із Києва.
Американська група підготовки до спільного польоту складалася з шести чоловік, зі зразу сформованими основним і дублюючим екіпажами. Основний екіпаж «Аполлона» — це астронавти Томас Стаффорд (командир екіпажу), Венс Бранд (пілот основного блоку) і Дональд Слейтон (пілот стикувального модуля). Група радянських космонавтів спочатку не була розділена за екіпажами і включала Анатолія Філіпченка, Миколу Рукавишникова, Володимира Джанібекова, Бориса Андрєєва, Юрія Романенка, Олександра Іванченка. Пізніше до них приєдналися Олексій Леонов і Валерій Кубасов. Так тривало доти, доки на прес-конференції в авіакосмічному салоні в Ле- Бурже (Франція) один із американських кореспондентів не звернувся до радянських космонавтів: «Назвіть, будь ласка, ваших космонавтів, призначених до складу екіпажів». О. Леонов відповів, що будь-хто з присутніх тут космонавтів може взяти участь у радянсько-американському польоті. Той же кореспондент, явно не задоволений такою розпливчастою відповіддю, негайно запитав Томаса Стаффорда: «Як ви маєте намір із ними летіти, якщо вони навіть не визначили екіпажі?» Розсудливий бригадний генерал Стаффорд, який мав великий досвід спілкування з американською пресою, виручив своїх колег по майбутньому польоту: «Коли буде потрібно, нам скажуть. Нас це не обходить, і ми готуватимемося за програмою». Радянська сторона ж негайно відреагувала на цю ситуацію і вже вранці наступного дня опублікувала склад екіпажів.
Усього було сформовано чотири(!) радянські екіпажі: один основний, до якого ввійшли О. Леонов і В. Кубасов, та три резервних. Як один із безпосередніх учасників тих подій зазначу, що ракетоносіїв і космічних кораблів «Союз» бойові розрахунки космодрому Байконур готували по дві одиниці. Очевидно, позначилося надвідповідальне ставлення радянського керівництва до цього польоту. Така передбачливість виключала будь-які несподіванки при підготовці до виконання етапної події в космонавтиці, але для третього чи четвертого екіпажів імовірність польоту була близькою до нуля.
Одним із найважчих етапів підготовки до спільного польоту було узгодження його технічного боку — через несумісність ряду систем і різні підходи двох країн до створення космічної техніки. Стикувальні вузли «Союзу» і «Аполлона» були різними, що потребувало створення принципово нового стикувального вузла, який був універсальним стикувальним засобом і в будь-якій ситуації забезпечував би стиковку двох кораблів. Окрім того, необхідно було забезпечити сумісність радіотехнічних засобів зв’язку і пошуку в космосі двох кораблів і їхнього зближення.
Успіх роботи на орбіті забезпечувався чіткою роботою обох центрів управління — як радянського, так і американського, в тому числі сумісною документацією і виробленням зрозумілих команд однією мовою спілкування. Для американців це була російська мова, а у радянських космонавтів — англійська. Отже, працівники обох центрів управління, як і члени екіпажів зобов’язані були знати мову космічного колеги і працювати за єдиною документацією. В американців всередині корабля атмосфера для дихання екіпажу складалась майже з чистого кисню при тиску 260 мм ртутного стовпчика. У кораблі «Союз» тиск був нормальним — 760—800 мм ртутного стовпчика при звичайному, земному вмісті кисню. Довелося знижувати тиск у радянському кораблі до 510 мм. рт. ст. з одночасним підвищенням вмісту кисню до 40%, що викликало необхідність удосконалення системи життєзабезпечення і заходів пожежогасіння. Зміни торкнулися і ряду інших систем «Союзу». Зміни були такими серйозними, що був потрібен додатковий запуск модернізованого «Союзу» для перевірки його працездатності в реальному польоті.
До кінця 1974 року основні та дублюючі екіпажі з метою взаєморозуміння і зближення двічі побували в робочо-гостьових поїздках один у одного. Космонавти говорили про ці поїздки як про засіб стиковки один із одним на Землі. «Стиковка» вийшла вдалою. Останнє спільне тренування радянсько-американських екіпажів за програмою «ЕПАС» розпочалося в США в лютому 1975 року в Х’юстоні. Радянські космонавти також ознайомилися з космодромом на мисі Канаверал і реальним кораблем «Аполлон». Три тижні в американському Центрі управління для радянських фахівців і космонавтів пройшли в спеціальних тренуваннях. Це була, власне, генеральна репетиція в двох актах, в ході якої приділялася особлива увага ліквідації екіпажами нештатних ситуацій. Спільні тренування на комплексному тренажері «Аполлон», макеті перехідного модуля і стендах радіообміну зблизили екіпажі. Після перельоту до Москви, вже вранці наступного дня в Зоряному містечку відбулося заключне комплексне тренування основних екіпажів програми ЕПАС. Імітувалися в масштабі реального часу всі етапи польоту, хіба що не було неваго мості і перевантажень.
Проект ЕПАС вийшов на фінішну пряму 2 липня 1975 року, коли американська делегація вилетіла з Зоряного містечка до Х’юстона для проведення роздільного тренування, під час якого відпрацьовувався запуск «Аполлона». Наші космонавти відлетіли на Байконур 3 липня.
11 липня 1975 року рівно о 7-й годині ранку за місцевим часом ракетно-космічний комплекс «Союз» було вивезено на стартову позицію № 1. О 6-й годині 30 хв. я, який тоді виконував обов’язки начальника штабу випробувальної групи ракетоносія, вже стояв біля воріт випробувального залу. Досвід служби говорив, що в потрібний момент ворота з тієї чи іншої причини можуть і не відчинитися. Але все пройшло штатно: тепловоз повільно потягнув на стартову позицію ракету з кораблем, а я зібрав за традицією заздалегідь покладені на рейки мідні п’ятаки. 13 липня все повторюється з резервною ракетою, яку було встановлено на 31-й стартовій позиції і яка могла бути задіяна, якщо з якихось причин не відбудеться своєчасний пуск основного «Союзу» з першого стартового майданчика. На мисі Канаверал командир екіпажу генерал Томас Стаффорд, а на Байконурі — полковник Олексій Леонов доповіли про готовність до спільного польоту. Перед пуском «Союзу» на Байконур прилетів посол США в СРСР Волтер Дж. Стессел з дружиною. Протягом 7—8 хвилин амбасадор поспілкувався з Леоновим і Кубасовим через скляну перегородку. Леонов подарував дружині посла космічний сувенір — маленьке люстерко, яке кріпиться на рукаві скафандра.
15 липня 1975 р. о 15-й годині 20 хв. першим стартував «Союз». У 22-й годині 50 хвилин за московським часом з мису Канаверал у космос відправився «Аполлон». Вже 17 липня о 19-й год. 12 хв. радянський і американський кораблі зістикувалися над Біскайською затокою. В орбітальному відсіку «Союзу» відкрився люк і пролунав голос Стаффорда: «Гелоу, Олексію! Йди сюди, будь ласка, до мене. Пліз». Командири потисли один одному руки, й це рукостискання зафіксоване для історії. Потім Стаффорд і Слейтон перейшли до орбітального відсіку «Союзу». А ввечері цього ж дня відбулася спільна бортова прес-конференція, на якій екіпажі відповідали на заздалегідь відібрані інтернаціональною комісією журналістів запитання. Наступний день спільного польоту було присвячено проведенню наукових експериментів. 19 липня кораблі розстикувалися й відійшли один від одного, а через 38 хвилин знову зістикувалися, підтвердивши надійність вибраної системи стиковки. О 18 йгод. 26 хв. кораблі розстикувалися вже остаточно. 21 липня «Союз-19» благополучно приземлився у районі міста Аркалик. «Аполлон» же продовжував політ ще понад три доби і приводнився в ніч на 25 липня в 600 км. на захід від Гавайських островів, де його й підібрав вертольотоносець «Нью-Орлеан».
Політ за програмою ЕПАС був першим міжнародним спільним космічним польотом. Цей політ наочно продемонстрував всьому світові, що нерозв’язних питань у взаємовідносинах провідних держав не існує, як і технічних проблем. Своєрідним епілогом спільної космічної програми стала поїздка американського екіпажу містами СРСР, під час якої він побував і в Києві.
