Господь... довго терпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулись до каяття.
Друге Соборне послання Cв. Апостола Петра, 2:9
Чому ми так боїмось українізації й дерусифікації в Україні? Тільки-но «старший брат» дорікне нам такими словами, ми одразу починаємо виправдовуватися, що це не так, що ми не такі погані, що в нас українських книжок видається дуже мало (5%), а російських — дуже багато (95%), що всього російського (газет, церков) у нас більше, аніж українського, що в нас тисячі російських шкіл, дитячих садків, що ми хороші, зрусифіковані. Не сваріть нас.
І все це на десятому році незалежності України, за десятирічного існування Закону про мови в Україні, за наявності 10-ї статті Конституції України про державність української мови. Боїмося виконувати свої державні закони, щоб не розгнівити Росію, бо не дасть нам газу, енергоносіїв.
Де ще у світі таке коїться? Не одна імперія розпалася, але такого нелюдського, безбожного ставлення метрополії до колишніх колоній не спостерігається ніде. Живе і процвітає маленька держава Австрія, а колись це була велика Австро-Угорська імперія. Тихо, мирно розійшлися чехи та словаки. Була одна держава — стало дві дружні незалежні держави. А Канада й Америка? Можна подібні приклади продовжувати. Щоправда, погані справи в Югославії. Чому б українцям і росіянам не жити так цивілізовано, як живуть чехи та словаки? Що нам заважає? Невже те, що ми з однієї колиски, в якій нас було троє, а двоє випало й кричить? Що, всі в Росії на кшталт Жириновського?
Дитина з Луганська Різдвяні свята провела в Галичині, де побачила справжню Україну, її національну культуру, почула рідну мову. Приїхала додому й запитує своїх батьків: «Чому ви, тату й мамо, українці, а розмовляєте російською мовою?» Чому українці, які все життя живуть на українській землі, знають українську мову, розмовляють російською? Українці в Росії стали росіянами, а чому росіяни в Україні не стали українцями? Українська мова така ж мучена, багатостраждальна, як і наш народ. Русифікація була продуманою, постійною, масованою, методичною.
Щоб ця луганська дитина і багато таких, як вона, зрозуміла, що саме з нами відбувалося й відбувається, її батьки мали б розповісти, що не просто так «історічєскі сложилось», що українець усе життя прожив в Україні й заявляє: «Мой родной язик русскій».
Розуміючи, що мова — найцінніший скарб нації і що мова, якою написана Біблія, ніколи не вмре, не загине, Російська православна Церква 1690 р. заборонила «кієвскіє новия книги», писані тодішньою українською мовою, а на авторів цих книг кинула «прокляття й анатему». Серед авторів був і Петро Могила.
Один за одним протягом століть видавались укази про різні заборони української мови. Петро I 1720 року заборонив друк книжок українською мовою. Згодом заборонено було українську мову в Києво-Могилянській академії, а 1847 р. й саму академію було розгромлено.
У репресіях проти української мови перед вела Російська православна церква. 1786 року наказано в усіх церквах і школах молитви читати виключно російською мовою. «Буквар» церква ця заборонила ще раніше. 1881 р. було заборонено навіть церковні проповіді українською мовою.
Після Валуєвського циркуляру про заборону друку українських книжок та ввіз їх з-за кордону (бо, мовляв, «української мови ніколи не було, нема і не може бути») видано було «статут» про навчання в усіх початкових школах лише російською мовою.
Сумнозвісний Емський указ додав повну заборону українською мовою перекладів, текстів нот та українського театру. 1884 р. заборонено українські театри в всіх «губерніях» України.
А заборона перекладати російські книжки українською мовою, заборона української дитячої літератури! Дійшло навіть до указу (1908 р.) про шкідливість української культури й освіти для імперії.
Царат ніколи не запізнювався зі своїм «нє пущать» усього українського. Ледве встиг «визволити» Галичину й Буковину 1914 р. — і зразу заборонив українську пресу, зруйнував бібліотеку Наукового товариства ім. Т. Шевченка, але не займав німецьких, польських та інших інституцій.
Якщо до всього вищезгаданого додати ще сталінську ліквідацію українізації 1933 року, запровадження обов’язкового вивчення російської мови в усій Україні й закон про необов’язкове, а за «бажанням» учнів вивчення української мови в УРСР, то стане зрозуміло, чому така зрусифікована Україна сьогодні, особливо Схід і Південь, чому така складна справа з українською мовою в Україні. Складна, але не безнадійна. Низький уклін нашому народові за те, що він витримав тяжкі випробування, жахливі кривди, голодомори, репресії і став на шлях творення своєї незалежної держави України. Зрусифіковані українці мають знати правду про причини того, що з ними сталося: вони жертви цілеспрямованого насильства, примусової русифікації згори. Тому насильної українізації в Україні бути не може. Іде поступове відродження української мови, культури, звичаїв, повернення імен національних діячів науки, мистецтва. Не за горами торжество справедливості.
За Божими законами, злочинці, щоб не бути покараними Господом, мусять покаятися за скоєні злочини. Очевидці розповідають, що нині євреї в Берліні живуть краще, аніж самі німці. Це так сучасні німці спокутують провини за злочини гітлерівців. Коли ж наші винуватці побояться Бога й покаються, ми ж їм усе прощаємо?!
