Вони випливають на поверхню час від часу, ці маргінальні слова і словечка, які або ж були відомі колись у іншому значенні, ніж те, яке приписують їм сьогодні, або ж були вигадані і вживались лише бюрократизованою «інтелігенцією». Деякі з них ставали надзвичайно моднячими на наших очах, уже в період перебудови й переходу до теперішньої пригальмованої незалежності української: згадаймо сполучник «позаяк», який років десять тому зовсім витіснив «бо» в мітинговому і газетному жанрі. Майже одночасно інший сполучник «щоб» зненавиділи чомусь любителі говіркового «аби». І зовсім недавно ще всі користувачі літературною мовою в Україні наввипередки хизувались цими «класними» словечками — «позаяк» і «аби».
Усе ж обидва названі слова, що стали паразитами — це слова українські, хоч і маргінальні. Інша проблема постала кілька років тому із прислівником «схоже», який утворений штучно, шляхом калькування із російського «похоже» і розповсюдився сьогодні, як метастаз, проникнувши в усне мовлення навіть патріотично налаштованих киян і в пресу всіх відтінків, у тому числі в «День», «Вечірній Київ» і т. д. Цей прислівник, який перекладається кількома притаманними українській мові синонімами, має свою передісторію, про яку в «Молоді України» згадував якось Олександр Пономарів, професор Національного університету імені Тараса Шевченка.
Справа в тому, що в ті пам'ятні роки, коли в щоденній практиці редакцій українських друкованих видань, радіо й телебачення лютувала лексико-стилістична цензура, редакторам і редакційним «стилістам» періодично розсилалися згори списки слів, яких слід уникати. Особливо довгими були такі списки в тридцятих, пізніх сорокових і ранніх п'ятдесятих роках. Потім була хрущовська й шелестівська «відлига», після чого, в добу правління В.Щербицького в Україні та О.Білодіда в Інституті мовознавства АН УРСР практика натягання нашої мови на російський копил продовжувалась із поновним завзяттям. Звичайно ж, в основі всього задуму лежав принцип: все, що пишеться українською мовою, повинне бути чітко і «на око» зрозуміле російськомовній колоніальній адміністрації та колоністам з усіх усюд — і годі вам, мовляв, дратувати господарів своєю смішною «самобутністю». Одним із таких «смішних» слів виявилось і слово «либонь», яке й рекомендували витіснити зовсім з ужитку, незважаючи на те, що всі словники реєстрували його, хоча б із причин історичних. «Цить, капосне! Либонь, не знає...» — писав Л.І.Глібов у своїй байці, а сучасний київський україномовний газетяр написав би, можна гадати: «Мовчи, шкідливе! Воно, схоже, не знає...»
Словечко-паразит іноземного походження «схоже» може бути, залежно від контексту, замінене кількома синонімами — «либонь», «мабуть», «здається», «правдоподібно», «як вигляда», ба навіть діалектним «ачей».
Будьмо пильними й не вагаймось іноді терзати себе здоровими творчими сумнівами.
