Відгук на статтю Олександра МУЗИЧКА «Хто такі українські історики й чого вони хочуть?».
Я розділяю тривогу О. Музичка. Мене шокувало, що професор Грицак зі Львова «припускає можливість федерування України та запровадження двомовності». Пан професор не знає, чим закінчилася «двомовність» у Галичині? Маркіян Шашкевич писав у «Русалці Дністровій», що йому набагато легше писати німецькою чи польською, аніж материнською.
Мені теж дуже важко писати материнською. Бо після закінчення «Львівської політехніки» я (за розподілом) понад 40 років проживала в зросійщеному Запоріжжі, де у 80-і роки закривали українські школи, класи як «нерентабельні». Технічну документацію («Технические условия», «Программа испытаний»...) випускала виключно російською. Першого листа в Міністерство енергетики України (1991р.) з великими труднощами (відсутність технічних словарів, термінів) написала і надрукувала на державній мові незалежної України (секретарша відмовилася друкувати — «отсутствует шрифт»).
Та головний конструктор шпурнув мого листа зі столу: «Перепечатать на русском!». Я не хочу, пане Грицай, щоб так принижували дітей України. Не за таку перспективу боролися В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус й тисячі закатованих в «Березі картузькій» та ГУЛАГах Сибіру, Соловків...
Кому не подобається мова наших хліборобів, є Росія (від Калінінграда до Чукотки). А України іншої нема!
