Україно-російський проект «Ан-70», коаліція, українсько-російські відносини й, як завше, чимало місцевих «цікавинок» — у спостереженнях пересічних українців у щотижневій рубриці «Що хорошого? Що поганого?».
Ілона БІЛАН , керівник Групи контролю демократичних змін Українського незалежного центру політичних досліджень:
— Під Києвом відбувся 5-й Міжнародний авіасалон «Авіасвіт 21», під час якого українські авіаконструктори продемонстрували останні розробки в галузі літакобудування. На авіашоу був представлений і багатостраждальний україно-російський проект створення військово-транспортного літака короткого зльоту та посадки Ан-70, започаткований ще в 90-х роках минулого століття. Саме цей проект став черговим каменем спотикання у відносинах України та Росії, який обговорювався на останньому засіданні підкомісії з військово-технічного співробітництва міждержавної комісії Ющенко — Путін. І хоча, за словами В. Ющенка, він не поділяє скептицизму щодо виходу Росії з проекту, а українська сторона переконана, що зазначений проект є одним із найкращих протягом останніх 20-ти років, має перспективу та формуватиме авангардну політику такого типу літаків, тим не менш, спільне створення літака на даний момент призупинене за ініціативою російської сторони. Причини виходу Росії з проекту «Ан-70» мають кілька сторін. По-перше, в керівництві ВПС РФ вважають, що розробка Ан-70 — питання суто політичне. По-друге, Росія розглядає Україну як потенційного члена НАТО, який може стати противником Російської Федерації, тому російське військове відомство не бажає залежати від українських поставок комплектуючих. По-третє, дуже важливою є фінансова сторона цього питання та момент отримання дивідендів. Російська сторона незадоволена розподілом витрат під час реалізації проекту, хоча заборгованість останньої складає $47 млн. Четверте, це низка зауважень із боку російських військових до якостей літака Ан-70 та його невідповідність початковим характеристикам. По-п’яте, Росія почала реалізацію власних конкурентних програм, які передбачають створення середнього транспортного літака разом з Індією, російсько-узбецьку збірку літаків Іл-76, а також серійне виробництво середнього військово-транспортного літака Ту-330. Утім, Ту-330 навряд чи є серйозною альтернативою для українського Ан, оскільки, по-перше, він існує лише на папері, й ще не відомо, коли програма його серійного виробництва буде забезпечена державним фінансуванням, а по-друге, якщо літак і з’явиться, він усе одно являтиме собою типовий вантажний літак, не здатний використовувати короткі злітно-посадочні смуги. Якщо ж порівнювати українську машину з російським Іл-ом, то за паливною ефективністю Ан-70 не має собі рівних, оскільки Іл-76 витрачає на 52% більше палива за умови перевезення 20 тонн вантажу на відстань 3000 км. Незважаючи на всі претензії до літака, Ан-70 є дуже вдалим проектом, який Україна в змозі завершити без участі Росії.
Максим СТРІХА , доктор фізико-математичних наук, письменник:
— Розвиток політичних подій минулого тижня посилив тривогу. Попри оптимістичну заяву Олега Рибачука, «помаранчева» коаліція так і не оформилася. Лідери, які пліч-о-пліч стояли на Майдані, далі чубляться. І слова про неузгоджені ідеологічні розбіжності, схоже, є лишень камуфляжем для головного: невміння приборкати непомірні кадрові амбіції. А тим часом заява міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова й звернення Держдуми, нагнітання істерії навколо цілком ординарних маневрів «Сі Бриз», примара зими без газу переконують: Москва цілком серйозно взялася відвойовувати позиції, втрачені нею наприкінці 2004-го. І поки що успішно переграє офіційний Київ, який спромігся лишень на радше демонстративний крок з оголошенням персонами нон- грата Жириновського й Затуліна. Однак те, що ми таки потроху стаємо європейцями, засвідчила презентація книги спогадів «Соломія». Книга стала не лише даниною вдячності визначній українській інтелектуалці Соломії Павличко, що так рано пішла з життя, але й яскравим колективним портретом того покоління й часу, до якого Соломія належала. На презентацію несподівано з’явився прем’єр-міністр. Прийшов, сів і прослухав мовчки всі дві години виступи авторів спогадів про Соломію — людей, які формують у гуманітаристиці обличчя сьогоднішньої України. Лише кілька разів виходив із зали, щоб, очевидно, відповісти на термінові дзвінки, й знову повертався. Не намагався виступати сам. Більше того, до нього не апелював ніхто з присутніх. І це для мене стало певною ознакою зрілості сьогоднішнього українського суспільства (принаймні тієї його частини, яка ходить на такі презентації). Хоча не беруся судити, чи зможе такий епізод повторитися й за наступного прем’єра...
Сергій ФЕДОНЮК, декан факультету міжнародних відносин Волинського державного університету імені Лесі Українки:
— Як не крути, та в центрі уваги все та ж таки політика. У всіх на вустах — то «вибори», то «партії, блоки, більшість...». Удома з телевізора — політика, в автобусі, дорогою на роботу, — прізвища політиків, на притулених до парканів лавочках сільських вулиць — «коаліція», «регіони», «інфляція». Від кожної чергової «сенсаційної» заяви з кулуарів хтось хапається за серце, а в когось загоряються очі в азартному «ага, я ж казав». Хороших, поганих, різних новин кожен собі нафільтрує з газет і ТБ досхочу.
Хороше святкували Трійцю. Чесно сподівалися на вже вкотре обіцяне єднання національної політичної еліти. Отримали черговий викид показової демагогії, невиразну позицію Гаранта й ...відчуття, що тебе знову «кинули». «А, хай там!» — махне рукою дядько й, перемкнувши канал, зустріне «гостей» вечірнього столу: все ті ж обличчя місцевих панів-господарів і запопадливий голос з-за кадру: «Сьогодні в обласній державній адміністрації...», «Міський голова...», «Обласна рада прийняла...». Влада — об’єкт уваги. Надіємося й переоцінюємо. Продаємо й купуємо. Що хорошого, що поганого? Відчутно бракує ідеології, щоб пальцем указали: хто є хто. Як у сусідів- сябрів: от росіяни почали гроші за газ рахувати — то не такі вже вони, може, й друзі. А може, бракує професіоналізму? Чи розуміння й досвіду цивілізованої (європейської) влади? Усвідомлення історичної значущості й почуття патріотизму?
Влада — все, а хто її втрачає — ніхто. Воно, звісно, цікаво спостерігати за професійно зрежисованою комедією, де перша дія — «регіоналізація» російської мови, друга — феодосійська криза й антинатовські демарші місцевих самоврядників. Актори відомі. Вони добре вишколені й, очевидно, матеріально зацікавлені. А глядач — у м’якому кріслі високого кабінету, та ще й платить за квитки. Шоу показове, але ж за державу прикро.
Усе, що робиться, на краще. Усе — хороші події. Дорогий газ — лічильники — енергозберігаючі технології; м’ясомолочні суперечки з Росією — пошук нових ринків збуту — диверсифікація експорту; вищі ціни, дорожчі продукти — ощадливіший споживач, стрункіше населення; слабший центр — сильніші регіони... За що боролися, друзі? А ВВП нібито знов зростає. А ціни скачуть. І передвиборні березневі обіцянки на кшталт «я відремонтую всі дороги в місті... за три місяці» — забуваються. Згадуєш їх, коли іноземний турист, захоплюючись краєвидами — «який у вас чудовий середньовічний замок» — раптом, спіткнувшись на ямі поблизу міськвиконкому, додає: «І як шкода, що до нього неможливо доїхати».
А в Іраку гинуть ні в чому не винні люди. Гуманітарна катастрофа. Палестинська автономія без фінансової підкачки ззовні — мильна бульбашка. Новий сезон карибських ураганів — теж морока. Не кажучи вже про стартовий матч української футбольної збірної на чемпіонаті світу.
Але життя, всупереч усьому, буяє. Шумлять весілля, випускники марять новенькими атестатами (надто ті, які пройшли «зовнішнє» тестування). Вищі навчальні заклади готуються прийняти абітурієнтів. Відібрати кращих із кращих, навіть серед тих, які щосили горлають про хабарництво й протекцію під час вступу. Починається сезон відпусток. Відпочинемо. І це — просто чудово.
