На мій погляд, СРСР розвалився з тієї ж причини, з якої загинув і стародавній Вавілон — через загнивання політичної системи. Будь-яка бюрократична система загниває, і якщо механізми очищення її працюють погано, то, зрештою, вона гине.
У якийсь момент загнивання політичної системи перетнуло критичну межу. Відбулося ідеологічне переродження політичної еліти. Більшість її представників накопичила значні кошти, але володіла ними таємно і незаконно. Дії генсека Ю.Андропова дозволяли робити припущення, що може з’явитися такий лідер партії, який розпочне боротьбу з корупцією всерйоз. Тому номенклатура почала задумуватися над таким шляхом розвитку, який би дозволив їй легалізувати свої капітали, зберігши свою владу.
І такий шлях було віднайдено. Уже в першій половині 80-х років викристалізувалися основні інтереси радянської партійної та господарської номенклатури. Їй було вигідно:
— відмовитися від «вічно живого вчення», що виступало проти інституту приватної власності;
— відмовитися від підтримки так званого «соціалістичного табору» і «прогресивних сил в усьому світі» — на це вже грошей не вистачало;
— відмовитися від радянської імперії, що було економічно вигідно для російської політичної еліти, яка, крім іншого, розраховувала продавати енергоносії колишнім союзним республікам за світовими цінами;
— під приводом переходу до ринкової економіки відмовитися від забезпечення мінімально пристойного життєвого рівня для своїх громадян;
— легалізувати «тіньову» економіку та «тіньові» капітали.
Цей план логічно бездоганний, кожне його положення органічно випливає з попереднього, і ми бачимо, що його було блискуче реалізовано за часів так званої перебудови в 1986 —1991 рр. Таким чином, перебудова — це номенклатурна революція, в ході якої адміністративний соціалізм перетворився на номенклатурний капіталізм. Єдиною рушійною силою цієї революції була радянська політична еліта. Демократичні сили в усіх колишніх радянських республіках, окрім Прибалтики, зазнали поразки, хоч і домоглися вирішення деяких загальнодемократичних питань. Широко використовуючи демократичну і національну риторику, радянська номенклатура досягнула виконання всіх своїх планів.
Стверджують, що після здобуття Україною державної незалежності в нас встановився перехідний період, після закінчення якого буде побудоване демократичне суспільство європейського типу. Та ніхто не визначив, скільки років триватиме цей перехідний період — 15, 25 чи 100? Ми прийняли Конституцію України, наш парламент прийняв безліч законів — більше, ніж Англія і Франція разом взяті, уряд України реалізовує плани економічного розвитку. Але — дивна річ! — при цьому Україна довгий час просто тупцює на місці, життєвий рівень населення впав, корупція зростає. У чому ж причина?
Прислухаймося до порад філософів і спробуймо поміняти метод, тобто понятійний апарат. Зробимо такі чотири припущення:
1. Номенклатурний капіталізм, що утворився в Україні після подій 1986 — 1991 років — це не перехідний період, а самостійна суспільно-економічна формація, в якій діють свої внутрішні закони розвитку.
2. За номенклатурного капіталізму діяльність держави спрямована, головним чином, на збагачення номенклатури, посилення її політичної влади, забезпечення її безконтрольності і недоторканності.
3. Без рішучих змін у системі влади номенклатурний капіталізм існуватиме невизначений час і не перейде сам собою в демократичне суспільство.
4. В умовах номенклатурного капіталізму навіть стабільне і тривале економічне зростання не приведе до підвищення життєвого рівня народу.
Чи відповідають істині ці припущення, чи є хибними — судіть самі, але вони пояснюють багато парадоксів українських реформ. Я гадаю, що найбільше заперечень може викликати четверте з них. Але воно підтверджується на практиці. 2000 року в нас було значне економічне зростання. Уряд проводив «реформи заради добробуту». Але номінальна зарплата бюджетників, у основному, збереглася та сама, а реальна знизилася. Ціни на хліб, цукор і м’ясо збільшилися майже вдвічі. Було ліквідовано пільги з оплати комунальних послуг для офіцерів силових відомств і ветеранів. Та, втім, у повній відповідності до другого припущення, податкові пільги великим бізнесовим структурам, наближеним до влади, збереглися. Адже вони захищені законодавчо. Усі додаткові прибутки від економічного зростання пішли в кишеню номенклатурі.
Чи буде 2001 року інакше? Я вірю в чесність і компетентність нового глави уряду Анатолія Кінаха, але для того, щоб домогтися хоч якогось успіху, він повинен встановити прозору, чесну і зрозумілу всім систему оподаткування, ліквідувати пільги різного штибу пройдисвітам, повести рішучу боротьбу з корупцією у вищих ешелонах влади, завершити аграрну реформу. Але це зробити важко через відсутність відповідних законів, і таких законів наша Верховна Рада найближчими роками не прийме.
Нещодавно глава нашого податкового відомства М.Азаров у виступі по телебаченню повідомив нам таємниці вітчизняного оподаткування. Якщо в іншого підприємця річний прибуток, скажімо, 30 тис. грн., то він повинен відстебнути державі у вигляді податку не менше ніж 20 тис. грн. Цілком очевидно, що таке оподаткування прирікає нас на постійну бідність, незалежно від економічного зростання. Дрібний бізнес піде в тінь, а великий від податків звільнено.
І ось депутати зібралися голосувати за Малий податковий кодекс, що передбачав зниження податків і часткову ліквідацію пільг. І моя теорія підтвердилася — депутати дружно «завалили» кодекс.
Які ж зміни в системі влади повинні відбутися, щоб ми стали більш цивілізовані? Насамперед, потрібно законодавчо визначити відповідальність уряду і, особливо, парламенту за стан справ в Україні і за виконання своїх зобов’язань перед виборцями. Законодавчо закріпити право Президента на розпуск недієздатної Верховної Ради. Не можна також оцінювати роботу Верховної Ради за числом ухвалених законів. Це все одно, що оцінювати діяльність полководця за кількістю наказів, які він написав.
Яким має бути ставлення до викладеної тут теорії номенклатурного капіталізму? Можна, певна річ, відкинути її — мовляв, знайшовся такий собі Паркінсон доморослий. Але можна й серйозно замислитися про суспільство, в якому ми живемо. Ми ніколи не знали його, керувалися міфами і незмінно опинялися біля розбитого корита. Спочатку це був міф про соціалізм. Тепер — міф про перехідний період, після завершення якого ми автоматично маємо опинитися в Європі. Не треба плекати ілюзій. Між Україною та Європою 2001 року стоїть та сама стіна, що й 1992-го — номенклатурний капіталізм. Сам по собі він не трансформується і 50 років по тому. Потрібно подумати над тим, як зробити, щоб усі гілки влади, і, перш за все, законодавча, служили народу, а не чиновникам, і ефективно працювали, відповідаючи за результати своєї діяльності.
