Коли 19 грудня під час телевізійної передачі «Іду на Ви» на каналі «1+1» спостерігав за кулеметним вогнем дзвінків телеглядачів у відповідь на запитання «Чи має бути Євген Марчук у великій українській політиці?», намагався з’ясувати, а що ж це таке — велика політика?
Якщо в будівлі під куполом всі клянуться, що відстоюють інтереси України, а танцюють одні «Польку-метелика», інші «Кадриль», треті «Сім сорок», ймовірно, в залежності від того, де зберігається все нажите непосильною працею, то чи можна це назвати великою політикою? Вважаю, що назвати політикою можна, але назвати великою українською політикою — язик не повертається. На мій погляд, великою українською політикою буде привести команду, яка зможе виконати український «Гопак».
Якщо політичні сили, які всі роки незалежності були при владі і співали в придворному хорі «Боже, царя бережи», терміново змінивши репертуар, співають «Разом нас багато», а в перерві між співом намагаються цапнути один одного не тільки за вухо, а за все, що попадеться, щоб витіснити від державного корита, то невже це можна назвати великою українською політикою?
Якщо керівники політичних партій, які, мабуть, на все життя вже приросли до недоторканних парламентських крісел, цілодобово з екранів телевізорів розповідають, як вони відстоюють інтереси простого трудового народу, а свої партійні списки наповнили героями капіталістичної праці — мільйонерами та мільярдерами, то може це хтось вважає за велику українську політику?
А може, великими українськими політиками вважають тих, хто зовсім недавно грав роль «Прошу к столу, кушать подано» на трапезі «заєдинщиків», а сьогодні їх намагаються подати, як політичних лідерів, поводирів у світле майбутнє?
На мій погляд, все це не є великою політикою, а тільки намаганням видавати себе за великих політиків, благо не бракує різного роду організацій, що намалюють пристойний рейтинг.
Справжній великий політик завжди служить державі, а не прислужує владі. Саме таким політиком, на мій погляд, є Євген Марчук. Його дії глибоко осмислені і спрямовані на вирішення загальнодержавних завдань.
Згадаємо відомі помаранчеві події. Багато хто дорікає Євгену Марчуку, що він не став на бік жодної зі сторін, але не всі замислюються над тим, чим це було викликано. Хіба не розумів досвідчений розвідник Марчук, що розкол суспільства на два приблизно рівні за чисельністю табори, — це загроза національній безпеці незалежної держави? Прекрасно розумів, що так само, як у громадянських війнах не буває переможців, не буде переможців у протистоянні однієї частини суспільства з іншою, незалежно від того, кого оголосять переможцем, переможців не буде, бо програємо всі ми, немає такої посади, за яку можна платити таку високу ціну, розкол суспільства на два табори. Саме тому в той час, коли політичні пристосуванці табунами рвонули на бік можливого чергового переможця, Євген Марчук вирішував головне завдання — як не допустити ескалації конфлікту в бік силового розв’язання проблеми. В час максимального загострення протистояння вночі 26 листопада він звернувся до силовиків, Кучми, Ющенка і Януковича із закликом не допустити силового розв’язання конфлікту. Після того як загроза силового розв’язання конфлікту минула, на порядку денному Марчука-політика постала проблема об’єднання розколотого виборчою кампанією суспільства. Євген Марчук створює нову партію з метою привести у владу нових особистостей, що не стояли по різні сторони барикад, що дозволяє виступити об’єднавчою силою в суспільстві. Зверніть увагу, не третьою силою, а об’єднавчою, бо сила держави — в єдності.
Деякий час Євген Марчук був відсутній в інформаційному полі України — виникла потреба залікувати наслідки колишньої автокатастрофи. Деякі оглядачі розцінили появу Марчука на телеекрані, як повернення у велику політику. На мій погляд, це не зовсім точно, тому що присутність у великій політиці визначається не кількістю появ політика на телеекрані, а тими справами, які він робить. В той час, коли Євген Марчук знаходився в госпіталі, йшло будівництво партійних структур, йшла підготовка до виборів. Справжній полководець ніколи не буде вихвалятися неотриманими майбутніми перемогами. Партія, яку створив Євген Марчук, без зайвого галасу готувалась до виборів і у визначений законом час вийшла на старт виборчих перегонів у блоці з іншими партіями.
На мій погляд, тим політичним силам, які не поважають закон, нема чого робити у вищому законодавчому органі держави. Задовго до офіційного початку виборів деякі наші штатні рейтингоносці приписали собі майбутню перемогу і навіть почали ділити шкуру невбитого ведмедя — майбутні посади. Це не велика політика, це — безвідповідальність. Таким політикам перш ніж приміряти посадове крісло до себе, варто приміряти себе до крісла — що корисного зможе зробити претендент, сівши в це крісло, для країни, для людей, крім експериментів над власним народом, що стали вже традиційними.
Рівень великого політика визначається не займаною посадою, чи високим рейтингом, кількістю його появ на телеекрані, а рівнем його інтелекту, масштабністю тих завдань, які він може вирішувати. Скільки разів ми спостерігали, як призначають на відповідальну посаду сіренького, нічим непримітного політика. Він відразу починає надувати щоки, стає зіркою телеекрану, соціологи починають малювати йому зростаючий рейтинг, а через деякий час його знімають з посади, і на наступний день його ніхто не згадає і рейтингу не помітить.
Євген Марчук не повертається у велику політику — він був, є і завжди буде у великій українській політиці, незалежно від займаної посади, кількості появ на телеекрані, бо авторитет Марчука-політика завойований багаторічною працею на благо України.
