Уточнення до статті Ярослави Різникової «До річниці знищення Батурина» («День» №№ 137-138 від 12 листопада 2021 року)
У газеті «День», яку я шаную і читаю регулярно з неослабним інтересом, є стаття Ярослави Різникової «До річниці знищення Батурина», на яку мушу відреагувати.
Авторка пише: «У 1992 році відразу після відновлення Незалежності завдяки голові Народного Руху України В’ячеславу Чорноволу й товариству «Просвіта» було започатковано традицію вшановування жертв Батуринської різні».
Я чудово розумію, що нове покоління не знає багатьох обставин, а ми, ті, що в курсі — не розповіли. Тому не маю до авторки жодних серйозних претензій, але заради об’єктивності мушу вказати, як усе було.
...Розумію, що постать Героя України приваблива так, що можна ще більше огероїзувати , але «люби, Боже, правду!» — не мав Чорновіл стосунку до відродження Батурина взагалі і до традиції вшанування жертв Батуринської різанини, зокрема. Точніше — приїздив, звісно, у Батурин, але паломництво всіх знакових постатей української політики до гетьманської столиці тут не йде в згадку. Можливо, як голова НРУ, ще підписав когось листа на батуринську тему... Все. Власне, не треба Чорноволу приписувати зайвого — від приписок його постать ні звищиться, ні розшириться...
Відродження Батурина, як і вшанування жертв різанини, вчиненої московськими військами, почалося завдяки чернігівським товариству «Просвіта» (тоді звалося Товариством української мови імені Т.Шевченка) та Народному Руху за перебудову. Коли ми вирішували план проведення походу «Дзвін-90», постало питання: де його на території нашої області завершити? І я запропонував Батурин — заштатне, зацьковане містечко Бахмацького району у статусі «смт». Тим паче, що й Сумська область там була близько, якій ми мали передати естафету походу. І ось у Батурині вперше пролунала панахида по гетьману Мазепі, яку звершив єпископ Чернігівський і Сумський УАПЦ Роман Балащук (нині — митрополит Вінницький). Там вперше сотні людей почули вголос нелайливі слова про Мазепу, про знищення Батурина, бо на стадіон, де проходило дійство, з’їхалися за нашим закликом ніженці, бахмачани, конотопці, чернігівці... А коли наш просвітянський хор на чолі з Ларисою Куровською пішов на Гончарівку, де стояв палац Мазепи, і щось заспівали про Мазепу — з хащів, де пасла кіз, вийшла жінка, плачучи: «Вперше чую хороші слова про Мазепу!». Вона назвалася якоюсь його далекою родичкою, шкода — тоді не розпитали детальніше...
А на батуринську прощу першими зі столичних людей приїхали два народні депутати — Роман Іваничук та Богдан Козярський.
Наступного року ми провели похід «Козацькими шляхами» і також його завершили у Батурині. Там вперше прозвучала народжена в поході пісня «Козачка» (слова Надії Галковської, музика Миколи Збарацького). Завдяки Раїсі Кириченко пісня стала всеукраїнським шлягером. А в Батурині звучала ще одна прекрасна пісня (на слова Лариси Арзамасової) «Котиться хвиля народного руху, гомін степами гуде».
Тоді і потім кожного року ми, чернігівські «Просвіта» і Рух, організовували у Батурині різні заходи і дійсно з 1992 року стали вшановувати і жертв різанини, встановивши завдяки селищному голові Іващенку пам’ятний хрест на Гончарівці. Та спершу там же, з ініціативи БОТУМ — Бахмацького осередку Товариства української мови імені Т.Шевченка (голова — Володимир Кашка) постала перша в Україні пам’ятна плита на честь гетьмана Мазепи. Пригадую, як ми з Володимиром Ступаком їздили на переговори з цього приводу до селищного голови Олександра Згурського — він, на наше диво, все дозволив. Я запитав — як так, адже Олександр Пилипович був членом бюро райкому компарті?ї. А він відповів: «У мене дядько був петлюрівським офіцером!». Неймовірно!
А вже ген згодом, коли ми проводили захід у Будинку культури і на сцені грав на лірі Антон Штепа — майстер-самоук із Сваричівки, я помітив у залі голову правління Національного банку Віктора Ющенка, який уважно слухав. Я запросив його на сцену та Віктор Андрійович відмовився...
