Про Ірину Молчанову дізнався від донецьких друзів. Мовляв, є така цікава жінка, яка народилася в Новосибірську, закінчила університет у славетному Сибірському Академмістечку, отримала фах біолога-генетика, але вже в зрілому віці прибилася до українського берега. Тепер живе в Маріуполі, активно працює в місцевій «Просвіті». Авторка двох цікавих книг: «Новий погляд на старі істини» та «Дорослі діти». Коли пані Ірина побувала у Львові, я мав можливість досхочу поспілкуватися з нею. Цікава, щира, інтелектуальна жінка, загартована як сибірськими морозами, так і донецькою спекою. А ще... роботою в «Просвіті». Дуже любить Пушкіна і Шевченка. Навряд чи її, фахівця з генетики, можна віднести до типових мешканців Приазов’я. Але ж і такі неординарні люди є частинкою Донбасу! От і виходить, що ми відкриваємо одну з його граней. Свою розмову з пані Іриною ми почали з обговорення матеріалу Ігоря Чуба «Спиваються, але мовчать. Хіба це СВОБОДА?», надрукованого в «Дні» від 30 грудня 2011року. Редактор сайта «ОстроВ» Сергій Гармаш розповідав про український патріотизм у шахтарському регіоні, патерналістські настрої серед значної частини населення Донбасу, алкоголізм та інші біди. А головне — про ставлення донеччан до Західної України. Ірина Молчанова на це зауважує, що алкоголізм — біда всеукраїнська, а про характер донбасівців твердить: «Донецька порода — це міцні чоловіки й такі ж сильні жінки. Це я вам кажу авторитетно як генетик. А те, що рівень патріотизму нижчий, ніж у Галичині, пов’язано з історією краю. Репресії, депортації, міграції...» Цікавлюся: як Сибірське Академмістечко може виховувати патріотів України? Пані Марія розповідає: «Воно виховує патріотів Сибіру — це безсумнівно! А щодо України... Моїх дідів по материнській лінії вислали до Сибіру наприкінці ХІХ століття під час Столипінської реформи. Мати була вже стовідсотковою сибірячкою. Предки по лінії батька опинилися в Сибіру в роки Другої світової війни. У нас лише бабуся розмовляла українською. Тільки в роки перебудови мама розповіла, що ми козацького роду, а перед цим навіть згадувати боялася. Існував стереотип, що козаки були опорою царя, розганяли робітничі демонстрації. Українських козаків це аж ніяк не стосувалося, але доводилося мовчати. Чому вирішила повернутися до України? Можна сказати — генетичний поклик. У дитинстві я дуже любила слухати українські пісні, особливо «Реве та стогне Дніпр широкий». Не відразу перейшла на українську мову спілкування, тут також допоміг Тарас. У дитинстві я грала цю мелодію на фортепіано і пробувала наспівувати. І тільки в Україні змогла взяти до рук «Кобзаря». Спочатку мені навіть подих перехопило — це ж рідне, знайоме з дитинства! Тарас писав просто, по-сучасному, але його не можна було читати без сліз. Я досі пишаюся тим, що народилася сибірячкою. Але геніальний Шевченко взяв мене в полон і... повернув Україні». Щодо твердження Сергія Гармаша про патерналістські настрої донеччан Марія має свої аргументи «проти»: «Люди в нас активні, просто борються з ними рішуче. А підтримки з Києва немає... Був час, коли деякі наші українці на радощах заговорили рідною мовою, але оскільки не було суттєвої допомоги від столиці, то маріупольські парткоми згодом показали, що вони владу віддавати зовсім не збираються. Але й за цих умов «приховані» українці роблять дуже багато. Є гімназії та ліцеї, де діти отримують настільки добру освіту, що учні посідають перші місця не лише у всеукраїнських конкурсах, а й у міжнародних. Одна випускниця українсько-французького ліцею навіть подала заявку на розв’язання відомої теореми Ферма. І її взяли до розгляду! Якщо говорити про громадську активність дорослих маріупольців, то в нас є таке авторитетне формування, як «СГОМ» (Союз Громадських Організацій Маріуполя), туди входять різні сили, навіть анархісти. Останні є випускниками інтернатів для дітей-сиріт. Вони після закінчення навчання намагаються триматися гуртом, допомагають одне одному й роблять багато корисних справ для міста. В нас і козаки є. Частково проросійські, навіть шовіністичні, але є й справжні патріоти України — це козаки, керовані Анатолієм Безручком. Він, до речі, є нащадком генерала-хорунжого Армії УНР Марка Безручка, який у 1920 році врятував Варшаву, зупинивши більшовицький наступ». Зауважую: «Бачите, як важливо знати свою історію. Ці знання і визначають позицію людини...» — «Згодна, але часом непросто поширювати історичні знання на Донбасі. Торік до нас приїздили київські кінематографісти, які зняли вже десятки фільмів з історії України — від Київської Русі й до наших днів. Цього разу вони привезли фільм «Сандармох». Була домовленість з обласною радою, мовляв, киянам дозволять показати фільм у Донецьку, Дружківці (на батьківщині Олекси Тихого) та в деяких інших містах. Але потім виявилося, що в Донецьку «карантин», бо грип... У Дружківці морози... Словом, хоч і не було прямої відмови, але ніде не дали можливості зробити показ. І лише завдяки маленькій хитрості вдалося продемонструвати фільм у Приазовському державному технічному університеті — одна активістка з «Союзу українок» здогадалася в оголошенні не писати слова «Сандармох». Написала просто: «Фільм з історії України». Хоча кінематографісти трохи нервували, але показ пройшов чудово: прийшли студенти, викладачі, просвітяни, серед глядачів був навіть єдиний на весь Маріуполь вояк УПА Любомир Гудзь. Після закінчення фільму студенти довго спілкувалися з киянами, я бачила, що їх зачепило за живе... А потім були публікації у місцевих маріупольських газетах. Тобто розголос пішов, акція була вдалою», — вважає Ірина.
Загалом, пані Ірина переконана: «Громадянство тієї чи іншої країни відіграє неабияку роль. І попри російськомовність донеччан, у нас є багато людей, які щиро люблять Україну. Приблизно так, як писав донбаський поет Павло Беспощадний: «Ты мне больше, чем мать, благодать — Украина... Украина моя, край любимый, певучий, непокорен и горд твой народ-богатырь». Повірте, навіть зросійщений Маріуполь — це вже далеко не Новосибірськ...»
