Шкільні канікули, нещодавно розпочавшись, дозволять учням на кілька місяців забути про буденні навчальні проблеми. Проте для багатьох сільських школярів (і вчителів) у період навчального року щодня існує ще одна складність — шлях до школи. Для них «дорога до знань» — це щоденні чотири-п’ять кілометрів (плюс зворотний шлях), які доводиться долати пішки. Якщо додати до цього погодні примхи (особливо взимку), можна лише уявити стан та настрій дитини, що прийшла до школи з сусіднього села.
Наприклад, на Житомирщині 18% сільських школярів живуть за допустимою межею пішохідної доступності до школи (три кілометри), а значить, потребують підвезення (по Україні цей показник становить 12% від загального числа сільських учнів). Кожен район вирішує цю проблему власними силами. Приміром, на Олевщині, за словами завідувача райвідділу освіти Олександра Плиса, учні дістаються до школи рейсовими автобусами, автобусом міжшкільного навчально-виробничого комбінату і транспортом сільгосппідприємств (а це — машини, трактори, а подекуди й підводи). Схожа ситуація і в інших районах області. Перевезення скрізь здійснюється безкоштовно (цього вимагає стаття 14 Закону України «Про освіту»), проте фінансове забезпечення цієї безкоштовності лягає досить важким тягарем на районні відділи освіти.
16 січня нинішнього року Кабінет Міністрів України затвердив Програму «Шкільний автобус», основною метою якої визначено «забезпечення безплатного проїзду до місця навчання і додому учнів і педагогічних працівників». Документ рясніє благородними та вкрай необхідними намірами: «підвищення освітнього рівня сільського населення», «оптимізація мережі загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості», «створення нового типу автобуса, придатного для безпечного перевезення дітей». Навряд чи можна заперечити подібним цілям Програми, проте — вже традиційно — «ахіллесовою п’ятою» документа є фінансування. Програма передбачає розробку і випуск нових (шкільних) автобусів та їх закупівлю для потреб сільських шкіл, причому перша складова фінансуватиметься з Державного бюджету, друга — з місцевих. Беручи до уваги орієнтовну вартість одного «шкільного» автобуса (40—200 тисяч гривень), стає зрозумілою відсутність оптимізму з приводу нової Програми у керівників райвідділів освіти, з якими спілкувався автор: перспектива придбання необхідної кількості автобусів (від 3 до 10 на район) за рахунок «куцих» місцевих бюджетів виглядає досить примарною.
Якщо врахувати, що термін дії урядової Програми — 10 років, а освіта — далеко не найбагатша галузь у державі, можна констатувати не вельми приємний, але й незаперечний факт: для багатьох сільських школярів щоденні виснажливі «марафони» ще довго будуть невід’ємною частиною навчальних буднів.
