Ми щорічно відзначаємо 9 Травня — День Перемоги. Це наше світле свято, наша гордість. Але було й 22 червня — початок війни, і її уроки не мусять забуватися.
Моє знайомство з Миколою Марковичем Гаркавенком відбулося випадково, 8 травня 2004 року, в переддень Дня Перемоги. Ранком біля свого будинку я зустрів стрункого сивоволосого полковника в парадній формі. Його відкрите вольове обличчя, нагороди — бойові ордена, що прикрашали мундир, — мимоволі привернули мою увагу. Наші погляди зустрілися, і я вже не зміг пройти мимо, не поздоровивши ветерана зі святом, що настає. У нас зав’язалася коротка бесіда, продовження якої проходило вже в затишній квартирі Миколи Марковича, де Олена Аврамівна — його бойова подруга та дружина — гостинно пригощала нас запашним чаєм. Слухаючи спогади воїна, що пройшов вогненними дорогами війни, я ще раз замислився, які іспити виніс наш народ, скільки горя принесла війна та якою дорогою ціною дісталася Перемога. Ми повинні пам’ятати про це.
...Народився Микола Маркович у багатодітній родині на Полтавщині в мальовничому селі Петрівці. Крім нього, у батьків було ще троє синів: Іван, Микита, Михайло та донька Людмила. Надалі в кожного з них склалася своя доля, але війна нікого не обійшла стороною. Трагічна звістка про початок війни, про віроломний напад фашистської Німеччини затьмарила, як і в багатьох його однолітків, свято закінчення школи. Зустрічаючи червневий світанок після випускного шкільного балу, вони навіть і в малій дещиці не могли собі уявити, що їм судилося.
У перших числах липня Миколу Гаркавенка, дев’ятнадцятирічного сільського хлопця, мобілізували й направили в Роганьське авіаційне училище під Харків. Однак довго навчатися не довелося. Німці прорвалися до Харкова, й курсантів терміново евакуювали в Красноярськ, де було розгорнуто Київське Червонопрапорне артилерійське училище. У його класах після прискореного курсу М. Гаркавенко набув перші теоретичні знання зі стрілецького озброєння та володіння ним, а здобувати бойові навички, проходити, образно кажучи, практику довелося вже в окопах Сталінграда.
Бойове хрещення Микола отримав на посаді командира взводу 806-го артилерійського полку 299-ї стрілецької дивізії Донського фронту. Про битву під Сталінградом написано багато, й сьогодні важко повірити, що людина змогла винести всі ці випробування. Але не тільки вистояли, а й перемогли. У підвалі будинку, де було взято в полон фельдмаршала Паулюса, М. Гаркавенко залишив на стіні свій автограф.
Після Сталінграда й короткого відпочинку військову частину, в складі якої воював Микола Маркович, перекинули на Курську дугу. І знову почалися запеклі бої. М.Гаркавенко керував взводом 32-го гаубичного полку в складі 13 ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерала Бакланова. Найзапекліший бій взвод прийняв у районі Прохоровки під час знаменитої танкової битви. Артилеристи прямою наводкою розстрілювали танки, відрізаючи від них групи автоматників, демонструючи зразки мужності. Їхні гармати били без промаху. Кілька танків у клубах чорного диму були зупинені буквально в десятках метрів від нашої оборони. Але один із німецьких снарядів влучив у гармату: заряджаючий і навідник були вбиті, а М. Гаркавенка важко контузило й живцем засипало землею. Німецькі танки продовжили рух, упритул підійшли до наших окопів, намагаючись їх «проутюжити» й роздавити бійців, що залишились живими. Але їх зупинив фланговий вогонь сусідньої батареї.
Після Курська відкрилася дорога на Україну. В дивізіоні М. Гаркавенка було багато земляків — вихідців із різних областей України. Усі вони рвалися вперед. Усе частіше й частіше Микола згадував про своїх батьків, що залишилися в селі з молодшим братом і пройшли усі випробовування фашистської неволі. По ночах йому снилася мати. Дивно, що, пройшовши сотні кілометрів вогненних доріг, Микола ще не пролив ані краплини крові, якщо не вважати сильної кровотечі з ушей і носа при контузії під Прохоровкою. Мабуть, молитви матері оберігали його від смерті та важких поранень.
На війні багато випадків і «чудесних везінь». Доля подарувала М. Гаркавенку можливість звільняти рідні місця — Миргород, Полтаву. Одного дня шлях його дивізії проліг поруч зі звільненим рідним селом. Командир відпустив Миколу на одну ніч провідати батьків. На попутному транспорті, де пішки, а де й пробіжками, добрався Микола до знайомих з дитинства місць і не міг їх упізнати. Сіло зустріло його чорними кістяками згорілих будинків, у німому благанні до неба піднімалися закопчені пічні труби, на вулицях стояла розбита техніка. Вже пізно ввечері він зайшов у рідну хату, яка вціліла. Стримуючи хвилювання, вдивлявся в дорогі обличчя батьків. Німецька окупація залишила на них свій незгладимий слід. Та й батьки не зразу впізнали свого рідного сина. Зустріч була радісною, але недовгою. Микола дістав свій армійський пайок, фронтові сто грамів і за скромною вечерею слухав сільські новини: довідався про загибель багатьох односельчан, про те, що напередодні польовий військкомат мобілізував молодшого брата Михайла й направив його в одну з артилерійських частин.
Ніч коротка. Одержавши батьківське благословення, на світанку Микола повернувся в розташування частини, а через кілька місяців розшукав брата й домігся переведення його до своєї батареї. Дніпро, південніше Києва, вони форсували вже разом. Потім були Черкаси, Знаменка, Олександрія, Кіровоград, Первомайськ.
Подальший шлях братів Гаркавенків у складі частин 2 Українського фронту проліг містами й селами Західної України та Румунії. У боях на Сандомирському плацдармі Микола був важко поранений. Осколок снаряда, пробивши захисну каску, глибоко увійшов у ліву скроню. Він знепритомнив, кров залила обличчя, але брат Михайло швидко доставив його у польовий медсанбат, де хірурги вийняли осколок і обробили р ану. За їхнім твердженням, від смерті Миколу Марковича відокремлювали тільки два міліметри. Залишаючи лікарняну палату, Михайло побажав братові якнайшвидшого видужання й зустрічі в Берліні. Та доля розпорядилася інакше. Залікувавши рану й повернувшись у частину, Микола довідався про загибель Мишка. У цю трагічну звістку неможливо було повірити, адже вони не так давно розстались, братові не виповнилося ще й 20 років. Микола Маркович і зараз ясно бачить усміхнене обличчя брата у дверях польового шпиталю та його прощальний помах рукою.
Потім, вже від самих стін Берліна, дивізіон спішно розгорнули назустріч німецьким колонам, що рухалися на Прагу. Тут, у одному зі своїх останніх боїв, захищаючи від руйнування золотоглаву красуню Прагу, Микола Маркович був поранений вдруге — розривна куля потрапила в ногу, вирвавши частину м’язової тканини...
Від берегів Волги до мальовничої Влтави проліг героїчний шлях гвардії полковника. Розповідь Миколи Марковича перенесла й мене в суворий воєнний час. Я згадав батька, що пішов добровольцем у полк народного ополчення на захист південних рубежів оборони Києва та загинув у боях під Каневом 11 серпня 1941 року. Батько пішов із життя у розквіті років, не долюбивши, не побачивши дорослішання єдиного сина, не пізнавши щастя стати дідусем. І, вдивляючись у мужнє обличчя мого співрозмовника, я мимоволі шукав і знаходив у ньому риси свого батька. Він теж міг бути серед переможців, пройти урочистим маршем головною вулицею столиці незалежної України. Не судилося…
Трагедія світової війни в умовах наявності ракетно- ядерного потенціалу в країнах, що володіють новою руйнівною зброєю, може бути незрівнянно більшою. Новий Початок не буде мати Переможного кінця. Люди, будьте пильні!
