А ілюзій було багато. Існує ООН, у Статуті якої записана відмова в міжнародних відносинах від застосування сили, діє Рада Безпеки ООН, яка несе пряму відповідальність за підтримання міжнародного миру й безпеки, а також низка європейських організацій з такими ж статутними завданнями. Колись Україна наївно вірила в ці статутні слова про мир і безпеку. Так вірила, що відмовилася від великого ядерного потенціалу, сподіваючись, що Будапештський меморандум буде надійною мирною парасолькою над країною...
І ось на нашу землю прийшла справжня війна. Єдині в країні, хто вбачав таку вірогідність, були українські націоналісти і деякі поодинокі політики. Події 2008 року в Грузії остаточно переконали їх у цьому: загроза війни від РФ в будь-якій формі дуже ймовірна. На захист Грузії в Європі було сказано багато правильних дипломатичних слів, а в реальності у війні Грузії допомагали лише кілька десятків українських націоналістів. Ніякі міжнародні організації Грузію не захистили, і вона втратила 20% своєї території. Ніяка ООН, Рада Безпеки, Рада Європи тощо. Всі міжнародні організації виявилися нездатними припинити агресію РФ проти незалежної держави. Навпаки, змусили Грузію піти на принизливий мир з агресором.
А 2014 року розпочалася підступна війна РФ в Україні. І що ми мали від міжнародного товариства? Україна була дуже слабкою у військовому відношенні порівняно з сильним ворогом. Нам дали сучасну зброю? Були спрямовані якісь військові контингенти на наш захист? Ні! Від міжнародного товариства ми мали багато правильних заяв про неприпустимість війни, єдиним дієвим кроком було запровадження економічних санкцій проти РФ. Знову світ виявився нездатним рішуче протидіяти агресорові. Чому, коли Ірак здійснив анексію Кувейту, США швидко відновили справедливість, вдавшись до переможної війни з Іраком, а чому Грузію, Україну ніхто не захистив? Маємо безсилля міжнародних інституцій у запобіганні та припиненні війни, якщо агресором є країна, яка має ядерну зброю.
Україну захищали її активні громадяни: добровольці, волонтери й усі, хто протидіяв російській навалі. Україна втратила Крим і частину Донбасу, президент Порошенко вимушений був підписати Мінські угоди, щоби мати перепочинок і створити справжню сучасну армію. Армія була створена. Розробляється подальша стратегія військового будівництва. Та будемо реалістами: наздогнати в озброєнні РФ, яка вже два десятиліття вкладає багато мільярдів доларів у виготовлення сучасної зброї, нам не вдасться.
Що ж нам залишається? Безвихідь? Розглянемо варіанти виходу із цієї важкої ситуації.
Варіант перший. Поразковий. Підняти лапки вгору й визнати, що Крим і частина Донбасу нам не належать, — і дружити, дружити з РФ аж до того, коли вона нас повністю асимілює й поглине. Про цей варіант не говорять, але колабораціоністи думають саме так.
Варіант другий. Очікувальний. Чекати, коли в РФ зміниться влада, і сподіватися, що наступна буде демократичною, і ми з нею полюбовно домовимося. З такою країною, як РФ, цього можна чекати століттями, тому що в «суспільстві, яке схильне до тоталітаризму, більше шансів на успіх мають люди без моральних підвалин і без совісті» (австрійський політолог Ф. Хайєк). Тобто чекати можна вічно.
Варіант третій. Дипломатичний. Його дотримувалася стара влада і просуває нова, щоправда, в іншому ракурсі. Знаючи недоговороздатність та підступність керівництва РФ, яке давно хворе на манію національної величі, цей варіант можливий хіба що на умовах повної або часткової капітуляції перед РФ. Недарма, як відгук на дипломатичні меандри української влади, країною шириться рух «Ні капітуляції!».
Варіант четвертий. Гібридний. На російський гібрид відповісти українським гібридом. Як це? В Луганську і Донецьку існує українське підпілля. Йому на допомогу засилається контингент українських спецпризначенців, які в певний час здіймуть українське повстання, а їм на допомогу негайно прийде українська армія. Такий же варіант можливий у Криму, тільки там це буде українсько-татарський гібрид. Безумовно, буде війна з РФ і буде багато загиблих з обох боків. Ось тільки знак питання: чи переможе Україна в цій війні? Чи вистачить у нас ресурсів на криваву бійню? От у цьому варіанті дуже велика надія буде на міжнародну дипломатію, яка зможе після звільнення українських територій допомогти припинити війну.
Варіант п’ятий. Військовий. Не що інше, як військовий наступ по всій лінії фронту з метою звільнення захоплених територій. Цей варіант ще кривавіший, бо ворог не просто дуже сильний, а це той ворог, який у критичний момент війни не зупиниться перед використанням ядерної зброї, а може, й якоїсь іншої зброї масового ураження. Отже, хоч круть-верть, хоч верть-круть, а всі варіанти закінчення війни з РФ призводять до втрат, перемога України дуже сумнівна. Глухий кут?
Варіант шостий. Радикальний. Уся біда України в тому, що вона поступається РФ військовою потугою. Багато країн у світі давно зрозуміли значення зброї масового ураження для своєї обороноздатності і вже мають таку зброю (Індія, Ізраїль, Пакистан, Північна Корея) або працюють над її створенням (Іран та інші). Україні, яка має під боком потужного агресора, така зброя вкрай необхідна. І не треба пускати шмарклі про мир та гуманізм. Сьогодні озброюється абсолютна більшість країн світу. Хотілося б ще нагадати слова австрійця Т. Герцля: «Людина, яка винаходить жахливу зброю, робить для справи миру більше, ніж тисячі сумирних апостолів». Тільки коли ми будемо мати могутню надсучасну зброю, лише тоді ми зможемо поставити РФ на місце. Війна — варварство, але ми не нападаємо, ми виконуємо священний обов’язок — захищаємо Батьківщину. Це може бути не обов’язково ядерна зброя.
Автор не мізантроп, який хоче знищити людство. На жаль, така реальність нашого історичного буття: світ озброюється шаленими темпами, тому гратися в пацифізм занадто небезпечно. А в України немає іншого шляху до миру, якщо ми хочемо жити вільним гідним життям.
