Добрий день, шановна Ларисо Олексіївно!
Пригнічений кривавими подіями в Києві і зухвалим захоплення Росією моєї другої і неповторної Батьківщини — Криму, — довго Вам не писав. Не маю жодного сумніву, що цей агресивний фарс, розіграний правлячою клікою Путіна, із тріском і ганебно провалиться. У них нічого не вийде, передусім тому, що вони перестали адекватно оцінювати об’єктивну реальність, опинилися в полоні радянських забобонів і помилок і вважають, що раз вони мають атомну нагайку, то весь світ має догоджати їхнім імперіалістичним забаганкам.
При цьому російський народ умисне брехливими, антиукраїнськими прийомчиками загнаний у глухий кут хворобливих соціально-політичних галюцинацій, уражений шизофренічною манією переслідування примарою совкової інтерпретації національно-визвольного руху в Україні і хворий на печерний шовінізм. Це — не що інше як прояви вкрай деградованої свідомості, яка після розпаду СРСР не розсталася з комуністичними забобонами і не зробила жодного кроку у своєму розвитку після краху «імперії зла». Його еволюції не відбулося. Хотілося б сподіватися, що ми, громадяни України, на відміну від більшості росіян, ще не втратили здатність тверезо оцінювати події, що відбуваються довкола нас, і не відняли в самих себе божественного дару розумової діяльності, хоч ганебні випадки прояву розумової відсталості, як відомо, є і в нас.
Яскравим підтвердженням того, що Україна — не Росія, виявилася замітка Валерія Ярошенка «Потрібна нова система» («День» № 61-62 від 4-5. 04. 2014). Одразу захотілося відповісти на його запитання про те, чи можна визнати його думку справедливою, і спробувати викликати шановного Валерія на відкритий діалог, а якщо доведеться, то й посперечатися з ним, оскільки в суперечці народжується істина. Буде чудово, якщо до нього долучаться й інші читачі «Дня».
Радісним одкровенням для автора цих рядків стало зізнання згаданого харків’янина, що він сформулював «закон особистого інтересу» чи «вигоди». Не можна не погодитися з тим, що особистий інтерес об’єктивно і постійно проявляє себе в нашому житті. Проте «нова система» ніколи й нізащо сама по собі не з’явиться, якщо ми те, що Валерій Ярошенко назвав «законом особистого характеру» чи «вигоди», обмежуватимемо лише тісними рамками егоїстичного негативу: дрімучої пожадливості й невпинного прагнення до особистого збагачення, до користолюбства узагальненого індивідуума. Насправді ж цей закон охоплює глобальні особливості розвитку людського суспільства, а його значення важко переоцінити.
До відкриття його автор цих рядків прийшов ще восени 2003 року, але назвав інакше: «Законом соціального вектора прогресу», що відобразило його односпрямованість і важливість. Скорочено «закон СВП». До речі, автор цих рядків за бажання тепер може відносно вільно змалювати структурну модель суспільної свідомості будь-якої держави.
А головною суттю трансрівневого коригування мислення (ТКМ) є широке використання під час цього коригування саме того, що шановний Валерій Ярошенко назвав «законом особистого інтересу», для переходу всього українського суспільства на ту модель мислення, форма якої обумовлена третьою світоглядно-ідеологічною системою (СІС-III).
Значення такого переходу для всіх нас у тому, що він є саме тим закономірним кроком в українському цивілізаційному становленні, який на 100% задовольнить потреби нашого суспільства у ХХI столітті. Саме ті потреби, які обумовлені особистою вигодою і персональними інтересами всіх і кожного окремо. Їх задоволення не може відбутися без всеукраїнського звільнення розуму, без впровадження СІС-III у свідомість нашого народу. Лише цей радикальний крок може врятувати нас від забобонів і помилок, які ще продовжують керувати вчинками людей, їхньою поведінкою.
Не можна, наприклад, заперечувати, що сепаратистські настрої на Південному Сході України і в Криму виникли зовсім не у зв’язку з бурхливими подіями в Києві у кінця 2013 — на початку 2014 років, не через зміни в центральній владі, а тому, що для них з моменту здобуття Україною незалежності склалися сприятливі умови, які полегшили Росії здійснити агресивне захоплення АРК. Їх джерело криється в рудиментах радянського способу мислення, що так і лишилися незайманими, в «замороженому» стані. Вони міцно вросли у свідомість не лише деяких представників старшого покоління, а інколи вражають мислення молодих людей, що не жили в СРСР і легко піддаються впливові демагогії. Тому для істотної протидії силам минулого слід спершу зрозуміти противника, оцінити його можливості і намітити способи боротьби з ним.
У «п’ятої колони» — свої власні уявлення про вигоду і про дотримання особистих інтересів. Це примітивні, суто егоїстичні поняття, породжені спрощеним світобаченням. Цілком очевидно, що протиставити, сподіваючись на успіх, їм альтернативу у формі тих самих понятійних уявлень, нехай навіть із протилежним змістом, практично неможливо. У цьому разі ми фактично прийматимемо ті правила ігри, які противники нам нав’язують. Перебуваючи на тому ж рівні мислення, що й вони, ми мимоволі виявляємося здатними діяти лише симетрично, в одній і тій самій площині громадянської активності. У тій самій системі координат, яку успішно використовують і антиукраїнські сили. Бачачи цю слабкість прибічників Майдану, проросійські сепаратисти вдаються у відповідь до «загальноприйнятих» кроків вираження протесту й ходи, агітують і збирають підписи на підтримку проведення референдуму з питань федералізації України і створення Південно-Східної автономної республіки, не без допомоги «братньої Росії» вдаються до підривання конституційного ладу. При цьому вони свої дії афішують як «народна ініціатива».
Але що є характерним для сьогоднішнього антиукраїнського шабашу? Найважливіша і найяскравіша його особливість у тому, що його ініціатори і учасники не виходять за межі найнижчого рівня мислення. Часто-густо оперують вельми елементарними поняттями, доходячи до емоційних, але порожніх аргументів на кшталт: «Ось ми вам покажемо, як жити!». І це насправді добре, тому що вони абсолютно безсилі і не здатні чинити анінайменшого опору, якщо проти них використовувати зброю, що має значно вищий потенціал, ніж вся військова армада Росії. Така зброя — переведення української суспільної свідомості на новий, вищий рівень (ТКМ, пропонована автором цим рядків), що гарантовано змете всю цю нечисть, що повилазила з нір тоталітаризму. Сила розуму переможе.
Несподіване підтвердження невідворотності перемоги цієї сили днями надійшло із самої Москви. З’явилося повідомлення, що кілька депутатів тамтешньої Держдуми вимагали порушити кримінальну справу проти Михайла Горбачова за буцімто його провину в тому, що розпався Радянський Союз. Тобто, у сусідній імперській державі досі ніхто не розуміє справжніх причин подій 1991 року. Колишнього останнього генсека ЦК КПРС звинувачують у тому, що, перебуваючи на вершині влади, він перший прозрів і відчув наближення краху. Фактично у тому, що СРСР об’єктивно опинився в цивілізаційному глухому куті і Горбачов побачив, що нічого іншого не лишається, окрім як відкоригувати суспільну свідомість шляхом переходу на «нове мислення». Його відчайдушний заклик відмовитися від «старого» і почати передусім з модернізації цієї людської здатності, так і лишився невиконаним з простої причини: ніхто не знав, як це зробити, ніхто не був налаштований іти далі косметичних реформ. Не визнавалася і замовчувалася необхідність системних змін, справді здатних забезпечити творчу самореалізацію народу. Та й сам Михайло Сергійович навряд чи усвідомлював те, що необхідна докорінна зміна комуністичних засад. Чи пішов би він на те, аби змінити державну марксистсько-ленінську світоглядно-ідеологічну систему (умовно назву її СІС-III), на СІС-III, що докорінно відрізняється від неї? Навряд. Навіть якби й добре знав, про що йдеться. Та повернуся до сьогоднішньої ситуації.
Виходить, що зараз Росія, хоч і брязкає зброєю, самовдоволено вихваляється своїми діями з анексії Криму, насправді безсила. Виступ її депутатів-законодавців проти М. Горбачова свідчить про те, що там ніхто не може досі знайти вихід їх пострадянського морально-духовного занепаду, із синдрому руйнації в мізках. У свідомості росіян продовжують панувати старі, давно збанкрутілі ілюзії минулої епохи, що назавжди пішла в небуття. То чи не час нам у відповідь на російську агресію і тривале напруження на кордоні скористатися їх слабкістю (а неадекватна, викривлена оцінка реальності — це завжди слабкість) і завдати путінському режимові нищівного удару у відповідь? Інтелектуального.
З повагою Валентин КРИВЧЕНКО, Харків
