Сьогодні мама виходить заміж
Я з дитинства бачив сни. Були вони, не зважаючи на голодний повоєнний час, світлі, радісні й майже завжди кольорові, бо мене ніхто не ображав. Мама, бабуся та дві незаміжні тітки всіляко пестили, а з дядьком, що був на три роки старший від мене, ми товаришували, й у разі потреби він мене захищав. Але цього разу сон був майже весь чорно-білий.
Iду я берегом річки. Iз лівого боку — нескінченний сірий паркан із деревини, а з правого — кількаметрове урвище, на самісінькому дні якого тоненька металево-сіра смужечка води. На душі тоскно. I, раптом, переді мною — мама, йде в той же бiк, що й я. Все сіре, а вона — у білій сукні з великими червоними трояндами. Хочу гукнути, щоб зупинилась, почекала. Але починаю прокидатися та усвідомлювати, що це — сон. Боюсь своїм криком усіх перелякати. Прагну наздогнати її, але з тієї ж причини не можу поворухнути ногами. А мама все віддаляється від мене. Біла сукня зменшується у розмірі. Троянди перетворюються в одну суцільну червону пляму. А потім і та зникає. Я остаточно прокидаюсь. Невимовна туга стискає серце. Сьогодні мама виходить заміж.
Я — українець
Усі ми — діти, чиї батьки не прийшли з фронту, плекали надію, що станеться чудо, й татко повернеться. Я мріяв про те, як зустріну його, чим пригощу. Обніму міцно худорлявими ручками могутню шию, притулюсь своєю щічкою до його неодмінно неголеної колючої щоки (не було часу поголитися — до нас бо поспішав). А тоді налущу цілу жменю соняхових зерняток — то ж бо наші повоєнні цукерки. I дивитимусь, дивитимусь, як він їсть, дiстає задоволення й неодмінно усміхається.
Та, зрештою, всі, хто мав повернутися, повернулись. Як на свої шість, я був досить дорослим і рано усвідомив марність своїх сподівань. Тому, коли мама повідомила про свій намір вийти заміж, я майже не засмутився. А що як ця людина, теж колишній фронтовик, у чомусь зможе замінити мені татуся, який так недоречно загинув.
Мало не одразу я став називати його татком. До того ж він мав певні позитиви: не пиячив, не курив і, що для російської глибинки взагалі дивина, майже не матюкався. Та й до мене ставився начебто приязно. Але невдовзі стався випадок, що на все життя закарбувався у моїй пам’яті й вплинув на мою подальшу долю та мою свідомість.
Прямував я берегом річки. Окрім мене, поблизу — нікого. Тільки край протилежного берега — човен з двома людьми. Тож я з високого схилу знічев’я кидав камінці у воду. Не кожен із них навіть води сягав. Дістався до дому, й майже одразу за мною — вітчим. Лютий. Очі вирячені. Ременя солдатського шкіряного скинув і кричить несамовито, навіщо я у човна камінці кидав. Я намагався пояснити йому, як усе було, та він навіть слухати не став. Відшмагав так, що тривалий час потому сідниці пеком пекло. Я не плакав і не кричав, бо закам’янів від образи та болю. I це, мабуть, додавало йому люті. Аби я крикнув, то, може б, той біль, що сидів у ньому, вщух, і він раніше припинив був тортури. Нарешті, мабуть, утомився, бо, вигукнувши незрозумілу для мне образу «хохлацкій виродок», кинув ременя та вийшов із хати. Тоді я ще не знав, що українця можна образити тільки за те, що він — українець. Я взагалі не знав, що я — українець. Вітчим вперше повідомив мені це. Щоправда, назвав не тим словом, але я спитав сусідів-татар (жили ми тоді на околиці міста поблизу татарського селища), й вони мені пояснили. Їх бо теж ображали за те, що вони «нє русскіє». Але в них таки була школа, де викладали татарську мову, а ми, українці, й того не мали.
