Сьогодні ми закінчуємо публікацію відповідей журналістів «Дня» на запитання читачів, поставлені напередодні шостої річниці нашої газети. Однак акція «Запитання — «Дню» триває. До редакції вже надходять листи читачів із новими цікавими, а іноді — навіть несподіваними запитаннями. Журналісти вже почали готувати відповіді й на них. Так що пишіть, телефонуйте, запитуйте, і ми обов’язково вам відповімо.
Нагадуємо нашу адресу: 04212, Київ-212, вул. Маршала Тимошенка, 2л; e-mail: master@ day.kiev.ua. Тел. 414-91-26, факс 414-44-26. Обов’язково зазначте «Запитання — «Дню»
До Дмитра ДЕСЯТЕРИКА :
— Які фільми вам подобається рецензувати більш за все?
— Фільми, у яких найчіткiще акцентовано авторський пошук, є неординарний погляд режисера на світ, мистецтво і себе самого. Тобто, найбільший кінознавський «апетит» у мене викликають ті картини, після перегляду яких залишається більше запитань, ніж готових відповідей, говорять з глядачем кінообразами, зображенням, а не тільки словом, що промовляється. Звичайно, це не масовий, не голлівудський кінематограф, який робиться за одними і тими ж стандартами і схемами: такі фільми аналізувати — все одно, що один і той же дитячий конструктор розбирати, — ні розуму, ні серцю. Якщо ж говорити про національні школи, то найбільш цікаві роботи у галузі кіномови ведуть зараз корейці, китайці та японці; неординарні режисери є в Австрії (Ульрих Зайдель і Міхаель Ханеке); з нині живучих класиків найбільший авторитет для мене — французький геній кінематографа Жан-Люк Годар. Безумовний лідер у наших пенатах — звичайно ж, Кіра Муратова, а кращі з молодої хвилі — Олесь Санін і Тарас Томенко. З Америки, на жаль, нікого назвати не можу.
До Олени АЛЕКСЄЙЧУК:
— Громадяни іноземних держав усиновлюють українських дітей-сиріт. Чи нормально це?
— Нормально, що читачів «Дня» цікавить це питання. Українське суспільство... Ні... Поки, на жаль, окремі його представники починають усвідомлювати, що за допомогою усиновлення (удочеріння) наших дітей-сиріт відбувається — непомітно, але відбувається — «розкрадання» українського генофонду. Особисто мене це цікавить уже дуже давно. Протягом тривалого часу збираю матеріал, офіційні і неофіційні думки, документи.
Думаю, що все починається з сім’ї. Як не сумно, але доводиться констатувати, що сьогодні в Україні інститут сім’ї втратив свої вікові традиції. Сьогодні сім’я складається з маси осередків, члени якої близькі лише по крові. Вони не знають, а часто і не бажають знати, своїх близьких і далеких родичів. Ніколи: проблеми, турботи... Відсутність необхідних грошей... Підступи, пошуки... І якщо у когось десь, я маю на увазі родичів, щось трапляється, ми роками, та що там роками — десятиріччями, а то й ніколи не дізнаємося про це. І якщо у пологовому будинку особина жіночої статі відмовляється від дитини, аргументуючи це дуже серйозно, ніхто не замислюється, що у малюка, напевно, десь є й інші родичі? І може, їхній дім стане для нього рідним? Та хто цим буде займатися, скажете ви, шановні читачі... Ось так...
І з року в рік молода держава, вирішуючи масу проблем, бере під свою опіку все нових і нових сиріт. На жаль, кількість сиріт не зменшується. «Ви можете сьогодні всиновити дитину?» — запитала у мене директор Центру з усиновлення Тамара Феодосіївна Кунько. І сама ж відповіла: «Ні, не можете. Свого б до розуму довести. І переважна більшість українських громадян не може. То чи можна говорити про масове усиновлення дітей-сиріт українцями? Ні. Те, що наших дітей усиновлюють іноземці, честі нам не додає. Але Земля у нас одна. І люди приїжджають до нас хороші, з відкритим серцем. Багаті. Діти наші захищені законодавством. Вони повертаються в Україну з найкращими намірами. Вони любитимуть Україну».
Хочеться в це беззастережно вірити. Але сім’ї їхні будуть там, далеко. Так, вони любитимуть Україну. Але на відстані. А дуже б хотілося, щоб вони любили Україну в Україні. Щоб вони були бажаними тут, в Україні.
До Діани БАЗИЛЯК :
— Хто у нас повинен своєчасно спростовувати наклеп на державу Україна?
— Хто саме? Складно сказати. Зазвичай у таких випадках кивають у бік Міністерства іноземних справ. Пам’ятаю, будучи вкотре в гостях у редакції, Богдан Гаврилишин на наше запитання про чергову «викривальну» публікацію «Файненшнл Таймс» поцікавився: а чому Україна не відповідає, адже «Файненшнл Таймс» відкрита для всіх і завжди розмістить іншу точку зору? Зрозуміло, що найближче до зарубіжного інформаційного потоку знаходиться саме МЗС. Але «День», часто запитуючи своїх гостей про імідж України, переконався в тому, що, дивлячись на роботу кожного сегмента, можна говорити про цей самий імідж країни — чи йдеться про податкову, чи про етнічний туризм, медицину або кулінарію. Кожна наша голосна справа (а особливо байдикування) помітні там, за кордоном. Наприкінці 1990-х вчені з одного Львівського науково-дослідного інституту показали виклади, згідно з якими відмінною рисою українців було названо... професіоналізм. На жаль, я не зустріла жодної людини, яка в приватній бесіді не розсміялася над цим висновком. Але, напевно, якщо вчені прийшли до цього результату дослідним шляхом, то ця риса в усіх нас усе-таки присутня. Щоправда, судячи з усього, у багатьох вона ще спить. І ось саме її, помноженої на швидкість реакції, і не вистачає в такій тонкій справі, як створення позитивного іміджу країни за кордоном. Усіма нами.
До Сергія СОЛОДКОГО :
— Скількома іноземними мовами ви володієте?
— Арабська, грузинська, грецька, болгарська, угорська, іврит, німецька, французька, італійська, іспанська, фінська, румунська, пушту, урду, дарі, в’єтнамська, гінді, фарсі, китайська, японська, португальська... І так далі. Включаючи діалекти. Всього, якщо не помиляюся, близько п’яти тисяч, які існують у світі. Отже, за всього мого величезного бажання поки що цими мовами я не володію. Але розумію їх усі без винятку. За обов’язкової умови, що поруч зі мною кваліфікований перекладач на українську мову. А якщо серйозно, то в моєму лінгвістичному арсеналі — володіння тридцятьма відсотками робочих мов Організації Об’єднаних Націй. Тобто, двома із шести — англійською і російською.
— Чи складно журналісту-міжнароднику висвітлювати події у світі, знаходячись у Києві?
— Бути свідком якоїсь події й висвітлювати її з місця, звісно, ідеальний варіант і мета журналіста. Але повірте, що не кожна навіть всесвітньо відома газета може дозволити собі відправити журналіста до будь-якої точки Землі через одне тільки його бажання. Дефіцит фінансів диктує дещо інші правила журналістської роботи. Журналісти «Файненшл Таймс» (газета, очевидно, далеко не бідна, про що може свідчити і назва), які частіше за інших своїх іноземних колег звертають увагу на Київ, пишуть нерідко статті з Москви. І як стверджують «закордонні» редактори, частково це пов’язано з економією коштів. Звичайно, це неправильно. Безсумнівно, так не повинно бути. Тому журналісти «Дня» намагаються подавати інформацію про міжнародні події не тільки з інформаційних агентств. Хоч, зазначу, саме для цього вони й існують. Американське агентство «Ассошиейтед Прес», наприклад, було створено в 1848 році шістьма редакціями нью-йоркських газет. Головна причина: одне видання не може «потягнути», з фінансового погляду, відрядження журналістів до різних куточків планети, а кілька — цілком. Сьогодні не XIX століття, і засоби комунікацій дозволяють оперативно отримувати інформацію з місця події, не відправляючи туди журналіста. Крім того, Україна — зовсім не безлюдний острів. До Києва часто приїжджають відомі політики, експерти, інтерв’ю з якими ви могли прочитати неодноразово на сторінках нашого видання. Газета «День» освітлює докладно і, хочеться вірити, кваліфіковано зовнішньополітичну діяльність України, що, до речі, також входить в обов’язки журналіста-міжнародника (і про українську зовнішню політику, до речі, було б складно писати, знаходячись не в Києві і не спілкуючись з нашими дипломатами). До того ж, не варто думати, що журналісти-міжнародники відсиджуються в редакції, не припиняючи стежити за новинами на моніторі комп’ютера. Уважний читач міг помітити, що чимало репорт ажів, статей наших кореспондентів написано з-за кордону. Тому не сказав би, що робота журналіста-міжнародника належить до дуже легких. Не буду також стверджувати, що вона «и опасна, и трудна» — всі журналісти міжнародного відділу газети «День», на щастя, живі, здорові, чого і вам бажають.
До Володимира СОНЮКА :
— Чи збiгаються ваші переконання з політичними пріоритетами видання?
— «Політичні пріоритети» «Дня» — об’єктивно і неупереджено інформувати читачів про те, що відбувається. Якщо засіб масової інформації схильний культивувати на своїх сторінках ті чи інші політичні погляди, це вже не ЗМІ, а засіб пропаганди. Інша річ, що у кожного журналіста, як і у будь-якої іншої людини, є свої власні політичні погляди. Природно, що вони не можуть не відбиватися певним чином на матеріалах — думати по-своєму не заборониш, та це й не потрібно. Однак до своїх авторів вимоги нашою газетою висуваються такi: будь-які політичні події подавати збалансовано, знайомлячи читачів з усіма поглядами. З цим мої переконання збiгаються.
До Євгена МОРЕНЦОВА :
— Чи можна за поштою «Дня» скласти уявлення про «портрет» читацької аудиторії (вік, стать, освіта тощо)?
— Звичайно, можна, хоча з погляду соціології такий «портрет» буде відповідати дійсності з великою часткою похибки. Адже зрозуміло, що ми можемо використовувати дані лише про тих читачів «Дня», які пишуть нам листи, а, кажучи по-науковому, репрезентативність такої вибірки не є коректною. Та й не завжди читачі подають повні відомості про себе, хіба що за винятком нашої традиційної новорічної анкети. Проте певне уявлення про нашу читацьку аудиторію ми вже склали.
Серед наших читачів переважають представники середнього (ті, кому за тридцять) та старшого покоління, хоча останнім часом нас усе активніше читає молодь (особливо та, що вчиться у вищих навчальних закладах). Чоловіки пишуть нам удвічі більше, ніж жінки. Але ми вважаємо, що серед читачів ця пропорція дещо менша — не завжди переобтяжена домашніми клопотами представниця прекрасної статі знайде час написати листа. Щодо освітнього рівня, то «День» читають (і пишуть нам листи) і школярі, і студенти, і робітники, і селяни, і службовці, і науковці — представники різних професій і освітніх рівнів. І, як відзначають самі читачі, «День» — це газета для вдумливих людей, які шукають у ній не дешевих сенсацій і простих відповідей, а об’єктивної інформації, представлення різних поглядiв, для людей з активною життєвою позицією, які звикли мислити.
А від себе додам, що з такими читачами нам завжди приємно спілкуватися.
