10 червня виповнилося 60 років з дня смерті відомого політичного діяча й поета Олега Ольжича (Кандиби). Легенда й символ. Не про кожного поета так можна сказати. Про О. Ольжича — можна, оскільки в українській історії його ім’я уособлює, можливо, найдраматичніший етап національно-визвольного руху українців за свою державу. О. Ольжич називав добу, у якій жив, «вовчицею». Напрочуд вдала й характерна для тогочасної Європи метафора, де за фасадом добрих манер ховалися хижі зуби фашизму та сталінізму. О. Ольжичу-поету не поталанило. Розквіт його життя припав на час, коли не слово, а зброя була в пошані. У цій ситуації він зробив те, що можна було зробити: слово перетворив на зброю.
У сучасних хрестоматіях про Ольжича, як правило, пишуть: він був визначним українським поетом, науковцем, політичним діячем. Це правда. Однак правдою є й те, що його творча доля, наукова праця та політична діяльність так переплелися, що згаданий ряд можна вибудовувати в будь-якому порядку.
Олег Кандиба-Ольжич народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Він був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. Як син «ворога народу» — його батьком був відомий український поет Олександр Олесь, представник Української Народної Республіки в Угорщині, — він був змушений покинути Батьківщину й розділити важке життя емігранта. Однак саме емігрантське середовище мало вирішальний вплив на формування його світогляду, політичних переконань. У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації Українських Націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. Саме він організував «Культурну референтуру ОУН», яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об’єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва. У 1938 році О. Ольжич взяв участь у подіях на Карпатській Україні, зокрема був одним із найактивніших будівничих Карпато-Української держави.
Політична заангажованість не стала на перепоні здобуття вченого ступеня. О. Ольжич успішно завершує навчання в Карловому університеті в Празі, де студіює археологію, захищає докторську дисертацію. Його запрошують читати лекції в Гарвардському університеті. Наукові праці з археології та історії мистецтв публікуються провідними європейськими мовами. Водночас наприкінці 1930-х — початку 1940-х з’явилися дві поетичні збірки О.Ольжича: «Рінь» (1935) та «Вежі» (1940). Незважаючи на високі оцінки їхнього художнього рівня, ще й досі побутують діаметрально протилежні погляди щодо ідейної спрямованості книжок. Першу вважають аполітичною, своєрідним наслідуванням неокласиків, зразком високого стилю й вишуканої естетики. Другу, навпаки, трактують як соціально заангажовану, де гору беруть заклики до боротьби за незалежність України. Насправді, на мою думку, існує тісний взаємозв’язок між першою та другою збірками. У «Ріні» О. Ольжич намагається відшукати історико-філософські основи буття української нації, віднайти джерела її нескореності й войовничості. Гали, анти, готи — головні персонажі віршів — це ідеал хоробрості й благородства, шляхетності й мужності. Саме такими постають рядові бойовики ОУН у збірці «Вежі», де на зміну суворому минулому приходить динамічне сьогодення. Набронзовані лицарі минулого наче оживають, стають безкомпромісними борцями за визволення свого народу.
Як поет і публіцист, О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде». У збірці «Вежі» є такі рядки:
Захочеш — і будеш.
В людині, затям,
Лежить не відгадана сила.
Або:
Потрібно всіх у роботі,
А серце б’є, як обух,
Прокляття моїй шісті,
Що слабша за мій дух.
Він гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мав український народ.
О. Ольжича справедливо називають поетом ідеї й чину. Він належав до тих, кому було замало сказати слово. На його переконання, за словом завжди має йти діло. Саме тому з початком радянсько-німецької війни О. Ольжич у складі похідних груп ОУН вирушає в Україну, береться за організацію підпілля, на яке покладалося завдання розбудувати українське життя в умовах окупації. Фактично на його плечі лягло керівництво ОУН під час Другої світової війни.
Період діяльності О. Ольжича в окупованому фашистами Києві оповитий ореолом романтики й героїзму. І це зрозуміло — в умовах окупації не можна перемагати виключно завдяки діловим якостям. Необхідна особлива жертовність. О. Ольжич був готовий до найскладніших випробувань. Гестапо, що під корінь нищило українське підпілля, довгий час не могло дістати О. Ольжича. Натомість він став ідейним і організаційним натхненником створення в Києві Української Національної Ради, яка в 1941 — 1942 роках виконувала роль репрезентанта інтересів українського народу. Саме він у листопаді 1941 року організував грандіозне відзначення чергових роковин трагедії під Базаром, на яке зібралися десятки тисяч українців і де вперше за довгі роки бездержавності майоріли українські національні прапори й у весь голос лунали заклики до відновлення незалежності України.
Вже в роки війни О. Ольжич здобув славу національного героя. Він належав до конкретного політичного середовища й пишався тим, що є членом ОУН під керівництвом А.Мельника. Проте більшість націоналістів, повстанців, національно свідомої інтелігенції сприймали О. Ольжича як визначного українця, одного з провідників національно-визвольного руху.
До цих пір не з’ясовано всіх обставин загибелі О. Ольжича. Відомо, що трагедія сталася влітку 1944 року. У Львові на конспіративній квартирі по вулиці Личаківській, 32, Ольжича схопили гестапівці. Як особу особливо небезпечну для Рейху, його одразу ж було направлено на допит у Берлін, а згодом — до концентраційного табору Заксенхаузен. У концтаборі О. Ольжич зазнав страшних поневірянь. Випробувавши на ньому всі свої звірячі методи катування, фашисти так і не змогли довідатися про підпільні структури ОУН. О. Ольжич загинув у в’язниці, прикутий до бетонної підлоги. Тіло героя спалили в крематорії.
Вже після смерті Ольжича на чужині з’явилася третя поетична збірка «Підзамча» (1946), укладена автором. Відомий літературознавець Юрій Бойко якось висловив припущення про доцільність «культу славного поета-революціонера». Проте видається, що постать О. Ольжича буде важко канонізувати, тобто чітко поставити в рамки визначених ідейних чи естетичних канонів. До характеристики його значущості годяться слова, сказані Євгеном Маланюком про Миколу Хвильового. Це «постать, особистість, жива людина, з тих небагатьох для нас живих людей, що їхня фізична смерть не перешкоджає їм жити далі».
Образ О. Ольжича не сприймається як ікона, він посеред нас у своїх віршах, справах. Йому хочеться сказати: «Друже провіднику! Ми чекаємо на тебе!»
