Найперше, чого чекають мільйони безробітних від нової влади, — це можливість працювати. Працювати відповідно до освіти, трудового стажу, набутих навичок. Бо допоки вчорашня наукова та інженерно-технічна еліта стоятиме на базарах, ходитиме в підсобниках по цілому світу? Чекаємо, що запрацюють заводи, фабрики. Що буде прозорий відбір кадрів. Це можуть забезпечити лише високопрофесійні керівники.
Підтримую курс на очищення влади від тих, хто допустив грубі порушення виборчого законодавства, хто погруз в корупції. Але коли відправляють із посади лише за те, що людина підтримувала іншого кандидата на виборах, якось незрозуміло, що головніше: вміння працювати чи політична позиція? Та й хіба це демократично? Зрозуміло, коли цей фактор береться до уваги при підборі голів місцевих адміністрацій. Але керівників ВНЗ, установ охорони здоров’я, соціального захисту, казначейства треба оцінювати за їх фаховістю, порядністю, вмінням організувати роботу, ставленням до людей. Те, що відбувається зараз, ми уже проходили на початку 1990-х. Тоді не те що дати роботу — радитися із «колишніми» було немодно. Тільки «наламавши купу дров», зрозуміли: без господарників, спеціалістів не обійтися. Хто звик пильнувати роботу — пильнуватиме її завжди при будь-якому керівництві. Та скільки часу було втрачено!.. А тим часом молодики уже списки складають — «наших» і «не- наших». Від імені народу. Хто уповноважував їх? Я — ні. Ви — ні. А хто? Такий підхід до підбору кадрів — порушення прав і свобод громадян. А, може, причина в тім, що черга за посадами вистроїлася чималенька?
І в передвиборній програмі Президента, і в урядовій програмі задекларовані правильні речі: підбір кадрів за професійною ознакою, за моральністю. То й на практиці мусить бути так само!
Всім зрозуміло: процес приватизації в Україні був несправедливим. І економічно, і соціально. Але що тепер зробиш? Один власник вклав у підприємство гроші, працю, зробив з нього «ляльку». Інший, взявши завод на таких же умовах, довів його «до ручки» — корпуси розвалюються. Звичайно, у першого держава може вимагати: «Додай у казну!» А з другого? Хто доплатить за змарноване майно: власник, в якого не вийшло, чи держава, яка не створила нормальних умов для підприємництва?
Звичайно, якщо законним способом можливо «добрати» у казну із власника, який за безцінь узяв стратегічний високоприбутковий об’єкт, — треба «добирати». Але...
І ще одне мене стурбувало: Президент не обіцяв нам запровадження платної медицини. А новий міністр охорони здоров’я уже накреслив перспективу: три дні після операції на апендицит за рахунок держави, решта — за рахунок хворого. Бо так у Європі, Америці. Спочатку треба дати пенсії, зарплати, як в Європі, Америці, забезпечити всіх роботою (а також забезпечити гідну допомогу на випадок безробіття), тоді про платну медицину можна дискутувати. Вже сьогодні: йдеш в лікарню — цілий список ліків несеш за собою, бо там немає грошей на закупівлю необхідних медикаментів. А якщо не маєш за що купити ліки?
Події останнього півріччя показали: найбільшими цінностями для народу сьогодні є Свобода, Правда, рівні можливості. За це мерзли люди на майданах всієї України (незалежно на чиєму боці — всі хотіли одного, просто по-різному це бачили). Ось уже 14 років живемо у незалежній Україні, але чи почуваємо себе по- справжньому незалежними? Умови працевлаштування — нерівні. Умови для підприємництва, розвитку регіонів — нерівні (одні користуються пільгами в оподаткуванні, інші — ні). Умови пенсійного забезпечення теж нерівні (внески у пенсійний фонд в усіх галузях, сферах однакові, а механізм нарахування пенсій, а звідти і розмір — різний). Отож сьогодні найактуальнішою національною ідеєю є Свобода людини через диктатуру Закону, правду, рівність. Найповніше людина може реалізувати себе лише в умовах громадянського суспільства. Сподіваюся, що заходи з побудови громадянського суспільства, організації руху на випередження як стратегії прориву до рівня цивілізованого світу стануть програмними ідеями Партії Свободи Євгена Марчука. Тим більше, що саме він обґрунтував впровадження ідеї випереджального розвитку у своїх працях. Багато людей висловлюють думку про те, що саме Євгену Марчуку вдалося б стати отим «містком» між вчорашнім і нинішнім днем української політики. Щоб не зруйнувати зопалу й того, що було добре, що треба зберегти, та щоб по-живому не різати там, де терапевтичним методом обійтися можна.
Наша політика потребує оновлення — не так новими обличчями, як новими ідеями, підходами. Політика мусить стати зваженішою і милосерднішою. Вона мусить навчитися не лише промовляти до нас із високих трибун, вчити із партійно- бюрократичних кабінетів, а й слухати і чути свій народ. Уважно і конкретно. Тільки тоді можемо сподіватися на істинну свободу, рівність для всіх.
