«Собор», «собраніє», «собіраніє». У цих церковнослов’янських словах, що увійшли в східнослов’янські мови, фіксувалося поняття соборності, слова, яке для православної церкви України означає духовну єдність своїх вірян. Але минав час, відбувалися бурхливі події нашої історії, яка часом була непередбачуваною, героїчною, а інколи надзвичайною й навіть страхітливо трагічною. Особливо це було тоді, коли українців намагалися знищити фізично, як це робили людолови Кримського ханства та сталінські опричники під час Голодомору 1932 — 1933 років. Це було тоді, коли українців розсварювали різними релігіями, патріархами, сектами, коли роз’єднували різними державними кордонами. І я гадаю, що вижив наш сильний, талановитий, красивий народ лише завдяки новій соборності — почуттю своєї єдності, єдності за духом та мовою. Саме це почуття, на моє щире переконання, і можна назвати духовною спорідненістю, коли відчуваєш себе серед тисяч і мільйонів особисто незнайомих тобі українців, членом великої української родини, коли навколо тебе твоя сім’я, твої близькі люди — українці.
Так, сьогодні поняття соборності продовжує існувати в його первинному церковному значенні. Так, сьогодні слово «соборність» найширше й найчастіше застосовується в територіальному значенні, особливо політиками й журналістами, як об’єднання в одній Українській державі всіх етнічних територій, населених українцями — як «соборність українських земель».
Без сумніву, день 22 січня 1919 року став для нас історично значущим. Мені ж ця подія нагадує одну з казок, які є в багатьох народів світу. У цій оповідці могутнє тіло богатиря пошматоване ворогами на окремі частини, але, коли вірний друг чи люба дружина окропляють їх живою і мертвою водою, вони зростаються, богатир оживає і продовжує свої славні подвиги.
Цей казковий образ віднайшов своє втілення саме в Акті Злуки, коли Україна «вибухнула» глибинним прагненням народу — дві частини одного народу-богатиря з’єдналися між собою назавжди.
«Віднині воєдино зливаються століттями віддалені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка», — пролунало на Софійському майдані в Києві. На карті світу з’явилася ще одна держава. Живою водою для неї стало прагнення українського народу до щастя й волі, а мертвою — необхідність виборювати собі цю саму волю й щастя.
Перед усім світом ми постали тоді єдиною державою, єдиним народом, хоч і досі в тілі нашого богатиря болять старі, ще не до кінця загоєні рани.
Одним із головних уроків тієї історичної події став приклад жертовності заради своєї Вітчизни, приклад не етнічного чи територіального об’єднання українців, а передусім духовного єднання. Адже не відчував Євген Петрушевич, Президент ЗУНР, себе чимось гіршим від Симона Петлюри, голови Директорії УНР, коли відмовився від своєї посади на його користь. Політичні амбіції, політичні образи — все було відсунуто заради того, щоб розквітла Україна.
Тому я й пропоную розуміти зараз, в наші дні, соборність як духовно-родове об’єднання всіх тих мільйонів, які народилися або відчувають себе українцями хоч всередині нашої держави, хоч за її межами.
Саме про таку соборність, мені здається, Великий Тарас казав: «Хто ми? Чиїх батьків діти?». Ось вічні питання для мільйонів знекровлених асиміляціями, депортаціями, залякуваннями, вбивствами, розстрілами, культурним пограбуванням, насадженням зрадництва й яничарства. А оце, останнє із названих зараз проклять України, є найбільш дошкульним, найбільш вражаючим саме серце мого народу.
Мені було прикро дізнатися, що багато українських дослідників стверджують, що серед усіх народів Європи найбільш ураженим смертельною бацилою яничарства, є саме мій український народ. I кінця краю нашим кочубеям, галаганам, яремамвишневецьким, маланчукам поки що, на жаль, не видно.
Але тішить серце і вселяє надію те, що стоять поряд із ними Байди, Мазепи, Шевченки, Франки, Чорноволи, Ліни Костенки, Олесі Гончарі, Лариси Івшини... Стоять серед них і мої земляки. Адже земля Донеччини феноменальним чином надзвичайно потужна на самобутні таланти. Вони цікаві не тільки творчим обдаруванням, а й тим, що намагалися об’єднати Україну, представляючи східну її частину, мислили інтересами всієї країни. Це Іван Світличний, Олекса Тихий, Іван Дзюба, якими можна пишатися, у них треба вчитися любити Україну, бо вони ставили оцю любов вище всіх благ у житті!
Я горда тим, що саме мій земляк, поет Володимир Сосюра подарував українцям натхненні думки:
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води
В годину щасливу і в радості мить
Любіть у годину негоди!
Кого ще з українських поетів так (!) звинувачували в націоналізмі, тобто в любові до Батьківщини, до свого народу, своєї мови?
А Лицар Свободи — Василь Стус — митець, талант якого гідний Нобелівської премії з літератури, і водночас Людина, Громадянин, ім’ям якого, мені хочеться й віриться, обов’язково буде названий Донецький національний університет, який він свого часу закінчив.
Верни до мене, пам'яте моя
нехай на серці ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Нехай Дніпра уроча течія
Бодай у сні, у маячіні суму
я гукну, і край мене почує.
А чудова малярка та письменниця Емма Андієвська, яка говорить: «Україна буде доти, доки кожен українець буде творити Україну навколо себе». І повертає до нас через художнє слово й живописний образ втрачене, забуте, розпорошене.
А наш неперевершений співак Анатолій Солов’яненко, який, хоч де б виступав, неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні. «Виконуючи народну пісню з естради, я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей і, поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють у всьому світі, бо вона виражає почуття любові до Батьківщини, до дівчини, до матері».
А краматорчанин Леонід Биков, який у ті часи, коли на Україні (!) закривалися українські школи, коли з екранів телевізорів українець часто-густо з’являвся як зрадник і підлота, у фільмі «В бой идут одни старики» вустами свого героя, капітана Титаренка, говорить: «Вы не заметили главного! Вы пролетали над моей ненькой-Украиной!». І коли йому відповідають, що як же її помітиш, що все, як скрізь, він каже: «Э, нет! Ее небо голубее, солнце ярче, трава зеленее».
Для мене уже тієї короткої фрази достатньо, щоб відчути тепло його українського серця, чистоту його української душі.
Мої земляки ніби вплітали стрічку своєї малої батьківщини в розкішний багатонаціональний вінок України, над якою небо — єдине для всіх нас. Мені надзвичайно боляче спостерігати, як у новинах, усіляких ток-шоу сваряться політики, часто протиставляючи, зіштовхуючи різні регіони моєї країни, замість того, щоб об’єднувати, хоч виступають під гаслами: «Єдина Україна!», «Об’єднаймо Україну!», «З Україною в серці!», «Наша Україна», забуваючи, що в нас є відмінності, але немає протилежностей.
А народ український не завжди правильно оцінює, усвідомлює те, що відбувається з ним і навколо нього. Він поки що кволий, бо втратив дуже багато «крові» на сьогодні, і знесилений боротьбою за виживання. Але одужання буде обов’язково, і соборність завдяки таким лікам як патріотизм, любов до Батьківщини, активна громадянська позиція, висока культура й національна гідність допоможе всім нам відчувати себе причетними до великої родини — до України, до українців!!! Саме про соборність сердець, я вважаю, писав Тарас Шевченко в рядках «І мертвим, і живим, і ненародженим», бо тут він об’єднав українців не за фактом їхньої релігії, чи території проживання, а лише за фактом їхньої приналежності до єдиної сім’ї, до поколінь Українського роду. Саме це «чуття єдиної родини» (за Павлом Тичиною) спонукає нас оглядатися на наших прабатьків і пращурів, зважати на їхні погляди зі світу предків, погляди на наші дії й думки.
Саме така соборність допомагає нам почуватися не безбатченками, а останньою, поки що, ланкою в тому довгому-довгому ланцюгу українців, що привели нас на цей світ. Але ж саме це й наділяє нас відповідальністю за майбутнє, за дітей, онуків, правнуків. Ось чому, коли Павло Тичина гордо кидав: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», а Василь Симоненко стверджував: «Народ мій є, народ мій завжди буде», то вони якраз мали на думці оту Шевченкову соборність, оте почуття зрідненості українців, яке робить наш народ незнищенним, бо об’єднує, згуртовує «і мертвих, і живих, і ненароджених» в Україні і не Україні.
Абсолютно не має значення, під впливом чого ти відчув себе членом красивої родини, якою є народ. Чи реагуючи на Емський указ діставанням вишиванок зі скринь; чи відчувши гострий протест на слова «собачій язик», як це відбулося з Оленою Телігою; чи потрапивши на етнофестиваль «Країна мрій», організований співаком і музикантом, патріотом Олегом Скрипкою; чи вболіваючи за нашу збірну з футболу; чи як Ігор Лосєв, відомий публіцист, споглядаючи спотворені ненавистю й люттю обличчя шовіністів у його рідному Севастополі; чи відвідавши фотовиставку газети «День», зі світлин якої постає вся моя багатомільйонна Україна з різноманітними мальовничими куточками, цікавими людьми; чи збираючи разом із волонтерами сміття на Співочому полі, чи шукаючи по світу для Острозької академії Острозьку Біблію, як це зробили меценати Олена та Віталій Гайдуки; чи слухаючи промову Президента України, який, нехтуючи непопулярністю та низьким рейтингом, відбудовує гетьманські столиці Батурин і Чигирин, створює Мистецький арсенал, повертає пам’ять про найбільшу гуманітарну катастрофу людства — Голодомор та інші вирвані сторінки нашої історії; чи прочитавши вишуканою українською мовою переклад книги про Гаррі Поттера чудового видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
Чи просто прокинувшись вранці і усвідомивши, що нікому не дозволиш принижувати свою країну, своє місто, мову, бо у твоїй душі уже поселилися теплі почуття до України. Чотири роки тому я не розуміла, чому мій тато то там, то там підбирає з асфальту жовто-блакитні паперові прапорці наприкінці святкування Дня міста Ізюма, що ненавмисне хтось погубив.
Але сьогодні я вже усвідомлюю, що наступати на символ держави, хай навіть подарунково-іграшковий варіант, не має права ніхто: ні чужий, ні свій. Бо це те, що об’єднує натовп, перетворюючи його у націю, на «МИ». Територія стикання мільйонів світів «Я» і є Батьківщина!
— Хто я є? Я — українка!
— Які ми є? Ми відрізняємося від інших багатою історією, талановитими людьми, які творили і творять самобутню, багатющу й велику своїми здобутками культуру. Ми відкриті для спілкування з іншими народами, вони нам цікаві тим же, чим ми цікаві для них.
— Куди йдемо? Чи хочемо розчинитися в часі й просторі?
Відповідь очевидна.
Ми витримаємо екзамен на згуртованість, бо вже відчули, що ми — українці, бо вже знаємо, що ми — українці, бо вже горді, що ми — українці! У нас одна Українська Доля!
