На всесвітньому конгресі, присвяченому 150-річчю з дня народження Івана Франка, що проходив з 26 вересня по1 жовтня в стінах нашого університету, мені довелось побачити маленьку, але енергійну Ірину Гузар. Ця жінка просто вразила мене своєю активністю. Виявляється, вона не пропускає жодної важливої громадської події, і далі живить оточуючих своєю невимовною силою та своїм вічним патріотизмом.
26 грудня 2005 року професор Ірина Юліанівна Гузар відзначала свій столітній ювілей. Без чоловіка Олександра, без дочки та без зятя, але з великою кількістю друзів і близьких людей.
Цю жінку-легенду знають і поважають в наукових колах. Вона може по п’ять- шість годин розповідати цікаві факти з різних галузей знань: літератури, філології, політики, філософії... В неї понад 100 наукових праць, 16 з яких перекладено на кілька мов. Свідок століття, Ірина Гузар зазнала за радянської влади різних переслідувань. «Все пережила», — як сказав про неї поет Петро Шкраб’юк. Та й слухати цю жінку теж можна безкінечно, бо вона у свій 101 рік сповнена активності, наснаги, а ще — переживання. Переживання за українську молодь, за нашу політику, за події у світі. Погодьтеся, цьому можна позаздрити. Але всі ці риси потрібно насамперед переймати, розвивати та спрямовувати на благо України.
Народилась Ірина Юліанівна у Львові 27 грудня 1905 року. Навчалась в гімназії Сестер Василіянок, студіювала класичну філологію та германістику в Львівському університеті. 1931 року отримала наукове звання магістра філософії, згодом захистила педагогічний диплом, а також кандидатську (Київ) та докторську (Тбілісі) дисертації. Працюючи в Таджикистані, була вченим секретарем Вченої ради університету. Щоправда, її згодом звільнили... Але вона ніколи не піддалась цькуванням і переслідуванням, завжди залишалась на позиціях патріота України. Не дивно, що й родичі в Ірини Гузар такі ж віддані рідній державі. Один з них — глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар — небіж пані Ірини.
Володіючи німецькою, грецькою, латинською мовами, Ірина Юліанівна завжди стояла «на сторожі» рідного слова. У Таджикистані її навіть засудили, а потім усунули з університету за виступ на захист української мови. Були переслідування, агенти, цькування. Це ще за радянських часів. Дуже гірко констатувати, але нам сьогодні знову приходиться заступатися за мову предків. Нині спостерігаємо наступ на українську мову, але її все одно не знищити.
І до сих пір українців- автохтонів Росія хоче зробити своєю колонією, а наші землі не проти привласнити сусідська Польща. Чому так? У багатьох українців все ще присутні дві ментальності: українця й малороса.
«Найголовніше, що повинна мати кожна людина, — це совість і співчуття», — повчає Ірина Гузар. Бідною є теперішня молодь, бо здійснюється величезний наступ на ідеалістичну філософію та християнство. Таким чином, людство вже давно поділене на дві частини: одні вірять в Бога, сповідуючи принципи національної держави, інші підступно нищать те, за що виступають перші. А ще частіше можна зустріти людей, які говорять одне, думають інше, а роблять узагалі третє. Тому, на жаль, правдивим треба визнати парадокс: «Нема рівності, є тільки нерівна рівність».
«Сьогодні є повно безбожних книг», — продовжує Ірина Гузар. Вони сприяють дезорієнтації суспільства. У душах з’являється страх. «Але ж людина, яка живе за законами моралі, нічого не боїться! Має бути гармонія душі, духу та тіла. Це основне, що я хочу сказати вам, сучасній молоді», — з надією говорить Ірина Юліанівна.
Ірина Гузар переживає, насамперед, за українську політику. Вона переконана: людина, а отже, і нація, повинні знаходити в собі сили боротися проти всіх нещасть. У цій тезі була сила античної культури. Україна — це перша країна серед європейських держав, а українці є автохтонами на рідних землях. Проте наші депутати говорять про демократичну, ліберальну та національну державу, але оминають питання громадянського суспільства. Чому? Адже національна держава має бути пріоритетом. Але ж демократія в нас ще дуже слабка. І поки вона не міцна, не може бути й мови про лібералізм. «Спочатку — національна держава, і тільки тоді — лібералізм до інших», — переконана Ірина Гузар. І не забувати про громадянське суспільство, якого, на жаль, в Україні поки що немає.
Воістину, гідності, сміливості та відваги в Ірини Гузар треба повчитися. Вона любить наводити приклад про Сенеку, якого на старості запитали: «Чому ти вчишся, адже скоро помреш?» Мудрець відповів: «Вчуся, щоб померти кращим». Так робить і Ірина Юліанівна. Важливе місце в її житті займає дослідження творчості геніїв Гете та Шевченка. Про першого в неї 15 праць. Дослідниця вважає, що творчість цих двох митців є взаємопроникною. Ще раніше Куліш говорив, що Шевченко співає, як Гете. Їхню схожість підмітив і Маланюк. Ірина Гузар наголошує на кількох рисах, що пов’язують творчість українського й німецького письменників.
Перша з них така: взаємопроникнення творчості Гете й Шевченка починається тоді, коли починається історія Європи. Саме в той час греки проголосили, що людина повинна мати в собі якусь константу, що вона має бути доброю. Ця теза є парадигмою творчості обох геніїв. Вони самі — люди античності, адже постійно творять, думають, що і як правильно робити. Коли Гете спитали про відпочинок, він відповів: «За все своє життя я відпочивав лише три тижні». Працелюбності Шевченка також дивуємось, адже він творив у повністю непридатних для цього умовах. Як Гете, так і Шевченко були особистостями. Кобзар говорив, що повернеться після заслання таким, яким був. Так і сталось. Він ніколи не нарікав на Бога, бо знав, що «роботящим рукам перелоги орать». Подібне казав і Гете.
У житті та в творчості важливим є національний елемент, тобто гармонійний. Він присутній у Моцарта, Березовського, Бортнянського, Веделя. Національна ідея постійно буде працювати. Про це свідчить творчість і Гете, і Шевченка. Завжди треба виходити зі свого національного. «І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь», — писав Шевченко. А Гете докоряв своїм побратимам за те, що німецькій літературі бракує національного елементу. Разом з тим вони відкидали як шовінізм, так і космополітизм. Ірина Гузар згадує, що колись у Таджикистані високопосадовець запитав її: «А що ви скажете на те, що Гітлер перекреслив Гете і національну культуру?» «Правдиву культуру ніхто не може перекреслити», — пролунала відповідь.
Гете говорив, що людина тільки тоді має культуру, коли може подивитися на три тисячі років назад. А хто такі сучасні постмодерністи? Андрухович критикує українців. Йому аплодують на Заході. Але ж так він принижує свій народ!
Ще нам нав’язують версію про «відкрите суспільство» (концепція Карла Поппера). Але тут схема туманна. Поппер виступає за політичну націю, але обстоює думку, що відкрите суспільство — це коли твою землю мають право займати зайди. А корінне населення не має права заперечити, але й не має права бути господарем. Чи ж виправдана така теорія? Маємо приклад, як Америка знищила індіанців.
У постмодерна не існує душі, все є векселем. Все можна купити-продати. Але так жити не можна. Цьому навчає Ірина Гузар. І, я впевнена, всі, у кого в пам’яті лишився світлий образ цієї мудрої жінки, так жити теж не будуть.
