Бляшанка трамвая, розжарена прицільними променями сонця й розігріта ізсередини «вентиляцією», мляво просувається через туман смогу й хмари вихлопних газів. Протяг, що пробивається у вікно, струменем перегрітого величезного фена обдає обличчя випаровуваннями киплячого мастила та тліючих покришок. За вікном ріже очі переповнений світлом пейзаж нерухомої й розслабленої природи; на її сталому тлі рідкісні пішоходи виглядають примарами — от- от розчиняться всередині тремтячого простору.
Зупинка не змінює декорацію, тільки стулки трамвайних дверей, погрюкавши, підтвердили нереальність руху. Сонечко, що невідомо звідки взялося, секунду повисіло в повітрі й повільно зісковзнуло на сидіння крильцятами вниз — так і лежить, не намагаючись перевернутися на лапки, не дише.
Дивлюся на небо... Як воно з розмитої блакиті перекочує в сірувату каламутну далечінь горизонту: чи то ластівка блимнула чорним крихітним напівмісяцем у пустинному сяйві нескінченності, чи то очі через пересичення яскравістю світла викидають чорні тіні?
Напівдрімотне місто ні-ні та й порушить стислий спекою спокій — то скреготом, то ударом, то коротким гудком... і знову забудеться, затихне надовго, наче визнаючи своє залізобетонне безсилля перед надлишком тепла й світла.
Дрімотно, дрімотно... Прозора крапля океанічної вологи прокотилася по переніссю, мить повисіла над проваллям і зірвалася на абсолютно білу сушу — на чистий аркуш паперу. Мимовільна акварель на знак протесту ненаситному свавіллю спеки, хоча й п’ятихвилинна, але промоїна в застиглому просторі знемоги.
