Не можна сказати, що за роки незалежності академічна наука перебувала в нерухомому стані. Деякі реформи було здійснено, і при цьому керівництво НАНУ намагалося діяти з розумною обережністю, щоб не допустити значних втрат. Наприклад, майже на 40% скоротилася загальна кількість працюючих, було оптимізовано мережу наукових установ, визначено принципи розподілу бюджетного фінансування та перелік об’єктів, що становлять національне надбання і фінансуються в першу чергу. Однак, як тепер стало зрозуміло, ці кроки були скоріше заходами, спрямованими на виживання Академії, а не тими реформами, які їй потрібні. Проте інакше й бути не могло, про які реформи можна було вести мову, коли початкові умови (і найголовніша з них — фінансування) постійно змінювалися?
Визначити пріоритетні наукові напрямки не так просто, як декому здається. Ми вже маємо сумний досвід неприйняття генетики і кібернетики в 50-х роках і бачимо, до чого це призвело. З одного боку, дійсно, треба приділяти більшу увагу напрямкам, де ми маємо досягнення світового рівня і конкуруємо на міжнародній арені. Однак невміння, а здебільшого незацікавленість запровадити або хоч би вигідно продати отримані наукові результати призводить до того, що ми віддаємо їх за безцінь. Беручи участь у так званому міжнародному співробітництві, в якому вбачає порятунок шановний доктор Лесь Качковський, держава фактично спонсорує власним інтелектом «чужого дядька». Мені не відомий жодний випадок, коли така кооперація приносила хоч якусь користь нашій науці, окрім мізерних надбавок до зарплат науковців.
Із другого боку, не приділяючи належної уваги розвитку тих наукових напрямків, де існує відставання, але які є важливими для створення новітніх високих технологій, Україна буде надовго, якщо не назавжди, приречена на імпорт наукоємної продукції або стане ринком збуту застарілих технологій. Перше коштує недешево і навряд чи буде до снаги нашій економіці, а друге перетворить нас на звалище технологічного мотлоху в інтелектуальній пустелі.
Якщо країна хоче уникнути такої перспективи, то, визначаючи пріоритети, маємо дотримуватися таких критеріїв. По-перше, визначати пріоритетність наукових напрямків, виходячи з першочергових вимог створення високих технологій, яких нині конче потребує країна. По-друге, фінансово забезпечити пріоритетний розвиток напрямків, які дадуть найскорішу віддачу, що дозволить заробити кошти для всієї науки. По-третє, вже сьогодні визначити й активно проводити дослідження в перспективних напрямках, які стануть основою науково-технологічної революції у XXI сторіччі (наприклад, композиційні матеріали із принципово новими фізичними властивостями).
Співвідношення фундаментальної та прикладної науки в плані їхньої пріоритетності та академічності викликає чи не найгострішу дискусію в наукових колах. У той же час світовий досвід доводить, що практична віддача од фундаментальних досліджень (у тому, що її немає, часто звинувачують учених держчиновники) можлива тільки за наявності ланцюжка: фундаментальні наукові дослідження — прикладні дослідження та дослідно- конструкторські розробки — дослідне виробництво (зовсім не далеке від науки!). У високорозвинених країнах це завдання в організаційному плані вирішується по-різному, але досвід створення ще в АН УРСР науково-інженерних центрів був не такий уже й поганий. На жаль, за роки незалежності в цій структурі було фактично втрачено дослідно-виробничу базу. Тепер же академік Іван Чебаненко («День», № 13), та й не тільки він один, пропонує ще й вивести зі складу НАНУ інститути «технічного та іншого прикладного профілю». І куди ж накажете їх вивести? Адже відомча наука як така наказала довго жити, і єдиним оазисом, де прикладна наука ще розвивається, є академічні інститути. Невже заради інтересів академіків-фундаментальників приречемо прикладну науку на вимирання і назавжди позбудемось її?
Про найболючішу проблему — фінансування науки — вже стільки мовлено, що торкнуся лише одного питання — пошуку джерел фінансування, альтернативних держбюджету. За умов нинішньої економічної кризи замовник, хоч як би він був зацікавлений у впровадженні нових наукоємних технологій у виробництво, не в змозі їх оплатити. А комерційним структурам, у яких є гроші, наукові розробки непотрібні, бо виробництвом вони практично не займаються.
Нині в значної кількості академічних інститутів є госпдоговірна тематика, але замовниками є здебільшого відомства, які самі фінансуються з бюджету. Тому хронічні неплатежі за цими замовленнями стали звичним явищем. Дещо зняти гостроту проблеми міг би Державний інноваційний фонд, кредитуючи доведення зразків високотехнологічної продукції до виробництва. Проте науковим інститутам одержати такий кредит неможливо: законом заборонено віддавати державне майно в заставу. От і перетворився цей фонд на чергову годівницю для комерційних структур та на джерело латання дірявого бюджету.
Отже, хоч як крути, а єдиним можливим на сьогодні джерелом фінансової підтримки академічної науки залишається держбюджет. Можна скоротити її фінансування до мінімуму або зовсім припинити, але тоді треба чесно визнати, що Україні наука непотрібна.
Найулюбленіше запитання чиновників Мінфіну: «Скажіть, де взяти гроші?» Якби хоча б частину рекомендацій учених-економістів влада втілила в життя, а не складала їх у шухляди, і розробки прикладників допомагала впровадити у виробництво, то гроші у бюджеті були б. Якщо тільки на 10% зменшити обсяг податкових пільг, що надаються наближеним до влади структурам, то коштів вистачило б на розв’язання всіх фінансових проблем науки.
Реформи в науці і в головному її штабі — НАН України — справді, потрібні, але сама вона сьогодні, образно кажучи, нагадує тяжкохворого пацієнта, який потребує хірургічного втручання, але при цьому перебуває в анемічному стані, коли скальпель реформ може призвести до летального кінця. Аби цього не сталося, перед операцією треба вдатися до інтенсивної терапії і хоч трохи підгодувати хворого, одночасно розробивши детальний план операції. Тільки тоді вона матиме успіх. Звичайно, якщо лікар зацікавлений у збереженні життя пацієнтові.
