Шановна Ларисо Олексіївно!
Стільки теплих, заслужено похвальних слів отримали ви та співробітники очолюваної вами газети за воістину титанічний труд по спасінню нашої України. Я приєднуюся до цих слів. Ми отримали серію «Бронебійної публіцистики» і прочитали її з великим задоволенням. Дякуємо!
Хочу подякувати і за публікацію статті про мого батька Поїхала Д. Т. Шкода, що він уже не зміг прочитати її. Написала я і про свою маму, вчительку, яка теж недавно відійшла у вічність. Доля мами уособлює долю сільських учительок, які розділили всі біди і негаразди нашої країни.
Найміцнішого вам здоров’я, ми вас любимо, пишаємося вами.
Тримайтеся!
Моєю першою вчителькою була мама
Моєю першою вчителькою була мама — Надія Микитівна Момот. Більш суворого педагога я не знала, однак водночас вона відзначалася надзвичайною справедливістю. Її доля — це доля тих учительок, які розділили біди своєї країни, пережили терор, Голодомор, війну, піднімали країну з руїн, живучи в таких неймовірно тяжких матеріальних умовах, що я дивуюся, як вони змогли все це витримати.
Мама народилася в бідній, багатодітній, надзвичайно працьовитій родині. Батько мав хворе серце, тому всю важку роботу виконували жінка та діти. Мама швидко жала вже у 7 років, дивуючи все село. Мені здається, що немає в світі роботи, якої не подужали б мамині руки.
Пережили голод 1933 року завдяки равликам, яких було багато в лісі і з яких бабуся робила борошно. За словами бабусі, краще стали жити, коли «Ленін дав землю». Дід був гарним агрономом: ростив великий садок, була пасіка, господарство. Бабуся ткала полотно із льону, вишивала з доньками вишиванки, рушники. Їх розкуркулили, забрали все, особливо горювала мама з сестрами, що конфіскували навіть зошити й книжки. Сім’ю вислали на лісоповал. Дід зліг, і бабуся поїхала просити за сім’ю до самого Хрущова в Київ. Якимось дивом потрапила до нього на прийом, на колінах повзла через кабінет. Сім’ю помилували, але четверо дітей з 8 не вижили.
Повернувшись у рідне село, жили в землянці, бо до їхнього будинку вселили сім’ю, яка одразу ж пропила бляху з даху. Активісти комуни носили одяг, вишиванки, які реквізували у маминої сім’ї. Дід помер.
Цю історію я стільки разів чула в дитинстві від бабусі і мами, що, коли пропонували вступити до партії, відмовлялася, бо в мене перед очима з’являлася постать без вини винної бабусі на колінах перед партійним босом.
Звичайно, тавро розкуркулення висіло над сім’єю, і діти не могли мріяти про вищу освіту, навчалися у педучилищі. Мама вийшла заміж за педагога. Тільки почали краще жити, батьку запропонували роботу в міністерстві освіти, та все перекреслила Друга світова війна. Прийшло повідомлення, що батько пропав безвісти, і тоді в маминих чорних кучерях у 23 роки з’явилася перша сивина. Повернувся батько з війни тяжко хворим.
Мама завідувала сільською школою у селищі, вечорами до нас на вогник гасової лампи збиралися передчасно постарілі сільські вдови з такими порепаними руками, що було страшно дивитися. І мама їм читала... Так гарно читала, як і пізніше, вже бабусею, читала внучкам казки. Зі сльозами на очах мама згадує, як вчителям наказували ходити по селу (обов’язково вночі) і примушувати підписуватися на облігації. А де ж було тим страждальницям-вдовам взяти кошти, адже працювали за «палички», в хатах холодно, на печі голодні діти... Тоді такі страшні податки накладали на все, мабуть, крім води, повітря й диму.
Пережили якось і голод 1946—1947 рр. Пізніше батька перевели на роботу в райво, дали 1-кімнатну квартирку, але мамині руки так прикрасили її в’язаними фіраночками, вишитими скатертинами, покривалами. Де мама знаходила час? Адже тоді не було груп продовженого дня, а після війни було багато дітей-переростків, з якими вона вела додаткові заняття, бувало, і до 15—16 год. За ці уроки не платили, як і за перевірку зошитів, а їх же стільки було у вчителів молодших класів. Усе трималося на ентузіазмі. Мама була з тих учителів, які весь час віддавали дітям, готові були завжди прийти на допомогу. Чомусь вважаю, що безсовісній людині скільки не плати — вона краще працювати не буде. В бараці, де ми мешкали, жила більшість вчителів нашої школи, всі багато читали, обмінювалися книжками.
Перед очима у мене постає така ще молода мама в чорній спідниці, білій блузці, з високою зачіскою, така неймовірно гарна, в руках у неї — зошити, числом більше ста, бо тоді класи були великі. Зошити мама перевіряла щодня, писала плани, бо готових тоді не було.
Вечорами допізна горіло світло в нашій кімнатці, часто ввечері скликали педради, які, бувало, тривали до 11—12 год. А рано-вранці вже топили пічку, гудів самовар, встигала мама ще щось пошити, пов’язати. Вона, здавалося, встигала все, в характері у неї були воля, зібраність, дисциплінованість. За доблесну працю в тилу мама має нагороди, одною з перших у районі її нагородили відзнакою відмінника освіти. Нові підручники для молодших класів автори з київського НДІ апробували на уроках мами. А вже скільки відкритих уроків дала вона за своє життя!
...Коли про неї хотіли надрукувати статтю в газеті, директор заборонив. Пишіть, мовляв, про вчительок-комуністок або вчительок-жінок комуністів. Мої батьки були безпартійні...
Батьки прожили дуже дружно — не тільки рука в руку, а і думка в думку, душа в душу.
Завдяки мамі в нашій сім’ї збереглася українська мова. Коли вона до нас переїхала, то перше, що сказала: «На роботі говоріть якою хочете мовою, а вдома будемо розмовляти тільки рідною».
Коли мені було важко, завжди поряд була мама...
