Удаючись до цієї щемкої теми, я довго роздумував про те, який камертон дібрати до неї, яку інтонацію з багатьох доступних — і навіть потрібних! — маємо визнати єдино точною... Не знаю, чи досягнув поставленої мети, але ще з дитинства розумію: «світ починається з матері». Усі ми колись були малими. І перше, з чого розпочиналося наше пізнання світу, — то була щира материнська усмішка, тиха колискова пісня, лагідні очі й теплі мамині руки. Чудовим прикладом того, як можна і треба шанувати найдорожчу у світі людину, вважається знана багатьом «Пісня про рушник» Платона Майбороди, створена на слова Андрія Малишка. Вона неминуче повертає нас до святих джерел свого роду, переносить уявою в дитинство, повчає берегти пам’ять про наших дорогих матусь, «бо хто матір забуває, — застерігав Тарас Шевченко, — того Бог карає...»
Дуже показовою щодо цього є лірична розповідь Лариси ІВШИНОЇ «Про мою Маму» («День» № 195-196 від 28-29 жовтня 2011 року), ретельно впорядкований текст якої має в світовій та українській публіцистиці небагато аналогів. Як на мене, написано її напрочуд задушевно. Маю на увазі добір фактів із маминого життя, вдале їх структурування, створення певного настрою, заданого від початку індивідуальним стилем викладу, що глибоко занурений у родинну генетичну пам’ять. Авторка знайомить читача з багатьма реаліями, подіями, особливостями тих непростих часів, за яких жила її мама. Все це робить підготовлений Ларисою Олексіївною матеріал, сповнений щирої вдячності та глибокої поваги до своєї матері, її вірності, мужності, розуму, правдолюбства, безмежної материнської любові, не просто цікавим, а й повчально привабливим. Ще б пак! Її спогади про маму, що вирізняються відвертістю, високою делікатністю й текстуальною культурою, дорого коштують, але вони того варті. Лариса Івшина, зокрема, згадує: «Наша сім’я, наші друзі — хороша душевна компанія. І Мама в ній — одна з подруг. Вона нарешті знайшла для себе товариство, де цінували її елегантність, душевну молодість, жарти; де всерйоз і жартома називали її — Королева-Мати». Хіба не зразок до наслідування?
У відомого українського поета Дмитра Павличка є мудрий афоризм, який бажано пам’ятати всім дітям, незалежно від віку: «Пригадай собі голос матері, якщо хочеш почути совість». І так буде завжди. Говорити про зміст зазначеної публікації навряд чи є потреба після того, що вже було сказано самою Ларисою Івшиною. Варто наголосити лише на одному, про що «День» якось уже писав: «Втрата рідної людини, близької не тільки по крові, а й за поглядами, за думками, близької за духом, — це трагедія, яка надовго перетворює для тебе навколишній світ на пустку. Ти занурюєшся з головою в минуле і все згадуєш та згадуєш ті дні життя свого, коли були разом» (Бурляєва М. С. Бережіть своїх мам // «День», № 47-48 від 18-19 березня 2011 року). Погодьтеся, авторка має рацію. І нікуди від цього не дінешся.
Власне, поза цими втратами була б неможливою і поява вже названих вище газетних матеріалів — адже у нас не прийнято багато писати про своїх рідних, живих батьків. Але, з іншого боку, добре, що і пані Івшина Л. О., і пані Бурляєва М. С. присвятили свої публікації світлій маминій пам’яті. Їхні розповіді справді потрібні читачеві, бо чогось-таки навчають, зокрема уважного ставлення до родинної пам’яті. Як показує 15-річна історія всеукраїнської газети «День», до Лариси Івшиної на сторінках цього видання ніхто не спромігся з таким глибоким психологічним підходом і розумінням бездоганної точності особистісних характеристик узятися описати історію життя рідної матері. Цінність її спогадів, що стає очевидною для кожного, хто прочитає спогади, полягає, на нашу думку, не лише в моральному аспекті — глибокому шануванні своєї матері, її пам’яті. Це ще й вагомий доказ реалізації найважчого творчого задуму — показу величі маминої душі. З розповіді шановної Лариси Олексіївни ми бачимо, що душа її мами — це її світогляд, вчинки, справи, взаємини.
Складно також переоцінити можливий вплив публікації «Про мою Маму» на розробку «біографічного методу». Тут ідеться про тих, хто цікавиться вивченням проблем автобіографічної пам’яті. Психологи понад 150 років досліджували механізми того, як людина запам’ятовує рядки букв чи заучує вірші. Але не вивчали того, чим володіє кожен з нас, — пам’яті про прожите життя. Тобто не займалися дослідженням того, що належить до автобіографічної пам’яті. «Минуле — дуже важливий ресурс, тому що механізми пам’яті завжди впливають на поведінку», — стверджує відомий в Європі психолог із МДУ ім. М. Ломоносова Вероніка Нуркова, яка за роботу «Автобіографічна пам’ять: структура, функції, механізми» здобула престижну премію Європейської академії. Одне слово, тема автобіографічної пам’яті має значні прикладні «виходи». Серед них, імовірно, знайдеться місце також для цікавого наукового аналізу публіцистичного твору Лариси Івшиної, присвяченого світлій пам’яті її мами.
Авторська сповідь «Про мою Маму» — це, коли хочете, й демонстрація мистецтва публічної інтимності. Бо ставлення до матері є справою не лише особистою. Життя єдине, і кожна матір на цьому світі потрібна не лише своїм дітям. Саме так, хоч не всі це усвідомлюють. Світу потрібні всі матері, без них неможливе продовження людського роду. Тож правильно кажуть, що «материнство — посада довічна». Хто сьогодні це заперечить? Природа сказала жінці: будь прекрасною, якщо можеш, мудрою, якщо хочеш, матір’ю ти бути зобов’язана.
І, врешті-решт, наостанок хочеться сказати й про таке: ще ніхто не створив собі щастя, забувши рідну матір. З огляду на це в останньому випуску газети «Здоровый образ жизни в Украине» (№ 21, листопад 2011 року) впала мені в око публікація «Ранимое сердце матери» Н. І. Муковніної. Там є невеличкий вірш, що його авторка присвятила мамі. При цьому вона звернулася із закликом до всіх дітей: бережіть і жалійте своїх матерів, частіше відвідуйте їх! Кожен рядок цього щирого твору приваблює гуманізмом, правдивістю й силою емоційної напруги, що посилює його вплив на читача:
«Сердце матери очень ранимое.
Берегите его!
Как же стонет и плачет оно.
Оно плачет от одиночества,
От безысходной тоски.
А всего-то и надо, сыночек мой,
На часочек ко мне прийти.
Ты приди и спроси:
как живется мне?
Как здоровье, что снилось во сне?
Сердце сразу вздохнет, встрепенется.
И легко и светло станет мне!»
А що такі поетичні твори сьогодні потрібні — не маю жодного сумніву. Пишу й писатиму про це тому, що нормальна людина має усвідомити: байдужість до рідної мами є свідченням паралічу душі. Це вам нічого не нагадує? І ще — єдиний культ, який я свято визнаю та якому все своє життя вклонятимуся, — це культ Матері. Піднести його на рівень святої вершини й усіляко оберігати — ось завдання, над яким усім нам непогано було б попрацювати разом.
