Iз великим інтересом прочитав розповідь Клари Ґудзик «Рід Філіпченків», надруковану в «Дні» 21 березня 2008 року, в якій йдеться про багаторічні дослідження Борисом Михайловичем Філіпченком свого роду, результатом яких стала написана ним цінна книга «Биографические страницы из семейной летописи одного рода».
Б. М. Філіпченко провів величезну роботу, вивчаючи свій родовід. Вона вивела його на великі відкриття, котрі допомогли йому дізнатися про своїх пращурів ще козацьких часів. Це стало гідним їх пам’ятником і воскресило чимало цікавих біографій великого роду Філіпченків.
Прочитане викликало у мене немало щемних спогадів і роздумів про ті втрати, яких зазнали багато родин у минулому драматичному XX столітті, внаслідок чого зв’язок поколінь був на тривалий час розірваним.
У мого шкільного товариша Валерія було дві бабусі: Поліна й Теодозія. Вони походили зi збіднілого дворянського роду Андрієвських, що були вельми шановані у колишньому Лохвицькому повіті на Полтавщині. Радянська влада їх не жалувала. Пенсій вони не отримували. Мешкали у невеличкій хатині із двох кімнат і веранди. Сестри перебували на утриманні сина Поліни, котрий рано став удівцем.
Я часто забігав до Валерія і любив послухати, про що розповідали вони онукові. Закидав бабусь запитаннями: як колись жили, як виглядали міські вулиці тощо. На стінах були розвішані великі і малі світлини. З них на нас дивилися літні й молоді жінки в довгих сукнях, з гарними високими зачісками, поруч з якими були поважні чоловіки у костюмах тієї доби. Це все, що залишилося у стареньких від того часу. Світлини були їм дуже дорогі. Поліна у молоді роки співала у хорі Покровської церкви і часто, пораючися біля плити чи на подвір’ї, собі наспівувала: «Іже херувими...». А Теодозія брала в руки костур і любила ходити з нами на цвинтар. Проходячи між могилами, розповідала нам про тих, хто лежав під старими надгробками. Це були купці, священики, земські діячі, знатні люди міста. Ми завжди з цікавістю слухали ті розповіді і чекали дня, коли ще вона приведе нас сюди. Так ми долучалися до минувшини, яка нагадувала про себе гранітними надгробками, що вже похилилися від часу, пожовклими світлинами, на яких були зняті люди з благородними та спокійними обличчями.
У часи тоталітаризму не прийнято було багато розповідати про своїх пращурів, особливо про тих, хто мав до революції власність, був гарним господарем. Боялися репресій. Навіть знищували родинні документи.
Вже давно минули роки сталінщини, 17-й рік живемо у незалежній Україні, але страх передався із минулого генетично. Драматизм даної ситуації полягає і в тому, що коли з різних причин були втрачені родинні архіви, документи, нащадки не змогли успадкувати те, що їм по праву належало: землю, будинки та іншу власність. Колишня репресивна машина нищила все свідомо, з демонічною силою, щоб вбити в людей історичну пам’ять, щоб вони назавжди порвали з минулим і виховувалися в дусі комунальної психології. А яка може бути гідність у того, хто не знає свого роду-племені, звідки він походить, ким були його пращури?!
Щоб бути гідними своїх пращурів, треба берегти історичну пам’ять, вивчати і знати історію свого роду, берегти зв’язок поколінь, як цього вчить і невтомна дослідницька праця Б.М.Філіпченка, про яку так зворушливо й цікаво розповів «День». Вона є досить повчальною для багатьох із нас. Тепер стали більш доступними різні архіви, є можливість досліджувати й історію родин. Це також дуже захоплююча справа. Скільки може відкритися перед нами невідомого, було б тільки бажання!
Коли ми будемо з повагою ставитися до свого минулого, до тих, хто дав нам життя, ми духовно станемо сильнішими. А це нам так потрібно у нинішній непростий час!
