Недалеко від столиці Нижньої Саксонії Ганновера розташоване невелике містечко Ербке. В лісі поблизу нього — солдатський цвинтар, де поховано майже 30 тисяч військовополонених, які стали жертвами нацизму. Імена більшості з них невідомі, тому місце цих поховань називають «Цвинтарем безіменних». На початку Другої світової війни сюди привозили полонених із Польщі, Англії, Франції, а після липня 1941-го — з Радянського Союзу, найбільше — з України. Радянські прибували сюди пішки після виснажливої дороги. Їх не завжди поселяли в бараках, тому вони викопували в землі нори, старалися зігріти один одного власними тілами. Божеволіли від голоду, холоду і спраги, їли кору і траву, пили брудну воду. Виникали епідемії дизентерії та висипного тифу. Без імен і прізвищ померлих закопували у масових могилах, вивозили на дерев’яних тачках і викидали в ями. Звільнили тих, кому пощастило залишитися живими, британські війська 16 квітня 1945 року.
Після війни на «Цвинтарі безіменних» організовували акції по догляду за місцями масових поховань.
...Багато років тому голова муніципального вільного округу Остерхайде Генріх Бауман розпочав пошуки імен тих, хто знайшов тут останній притулок.
...Мені пощастило стати учасником і свідком незвичайної події. Двадцять років тому, у листопаді 1995-го, разом із житомирським ансамблем «Родослав» на «Цвинтар безіменних» на запрошення пана Баумана приїхала жителька Рівного Марія Петрова (Рибцова). Ніколи не думала Марія Григорівна, що саме такою буде її зустріч з могилою батька Григорія Рибцова, який пішов із життя у сорок років, 13 листопада 1941-го, в концтаборі Ербке. А можливим це стало завдяки зусиллям добрих людей, у першу чергу Генріха Баумана, а також сердечної і співчутливої дитячої лікарки-психолога Зігрід Борхерт-Янковськи, уродженки села Лонде неподалік Ганновера, і невтомної та наполегливої українки Людмили Тодриної.
* * *
Познайомилися Зігрід і Людмила на початку дев’яностих, коли на одній із вулиць Ганновера виступали українські артисти. Організатором цих концертів була Людмила Тодрина, учителька музики і співів з України, з подільського села Усті на Вінниччині. Згодом вона працювала у Вінниці, а потім у Львові. Напевно, їхня зустріч була визначена долею. Зігрід, як і багато німців, дуже цікавиться фольклором. Так почалася дружба представниць двох народів, ровесниць із різними долями, але таких однаково небайдужих до проблем інших людей.
Людмила вже багато років організовує поїздки з України до Німеччини професійних і аматорських мистецьких колективів та окремих виконавців. Зігрід турбується про аудиторію, домовляється про це з відповідними людьми. І тут варто зауважити одну суттєву річ. Як відомо, під час вуличних концертів глядачі (а їх щоразу збирається чимало) дякують виконавцям не тільки оплесками, а й грішми. Багато коштів використовується на часті поїздки в Україну. П’ята частина заробітків спрямовується на благодійність. Ця допомога завжди адресна — людям, хворим, немічним, також дітям. Кожен приїзд в Україну — це ліки, іграшки, предмети першої необхідності для тих, хто цього потребує. А ще — різний спортивний інвентар. Переліку такої допомоги немає кінця. Та не можу не назвати й конкретних адрес. Джулинська загальноосвітня спеціальна школа (це постійні підшефні), Устянська школа, дитсадки бригадних сіл Бережанки, Берізок-Бершадських... Цей перелік дуже великий.
Правда, іноді доводиться стикатися з нерозумінням митників під час перетину кордону.
* * *
...І українці з діаспори, і наші німецькі друзі не можуть залишатися байдужими до подій на сході України. Було створено товариство «Друзі України в Гамельні». Його підтримала благодійницька організація «Інтерхелп» (засновник — Ульріх Бегман). Вона відома як активний надавач благодійної допомоги при стихійних лихах в усьому світі. Нинішнього року представники «Інтерхелпу» приїздили в Україну, аби вивчити ситуацію з переселенцями зі сходу України, зокрема у селище Ворзель біля Києва. Після цього розпочався збір життєво необхідних речей — одягу, взуття, ліків, посуду тощо. На заклик «Друзів України» відгукується багато людей різних національностей. Сама Людмила Григорівна у перші дні зібрала і віддала на загальну справу п’ять ящиків медикаментів, п’ять мішків одягу, чимало посуду тощо.
...Свого часу Українське народне посольство відзначило Людмилу і Зігрід Почесними грамотами. Вважаю, що цим людям варто було б присвоїти і звання народних послів. Втім, вони є ними й без офіційних визначень. Це підтверджується багаторічним алгоритмом їхніх благодійницьких справ, усім їхнім життям.
